Дипломная работа: Організаційно-правові засади податкового планування з використанням зон зі спеціальним режимом оподаткування

Як видно з перерахованих вище типологій офшорних зон, підставою для їхнього віднесення до тієї або іншої групи є наявність однієї з характеристик, будь-то географічне положення або податкові пільги. Варто враховувати, що офшорна зона являє собою конкурентоспроможну економічну систему, що виділяється з ряду інших економічних систем характерною тільки їй сукупністю властивостей. Призначення офшорних зон подвійне – з одного боку – це механізм для податкового й фінансового планування, з іншого – джерело одержання прибутку певним регіоном. Крім того, мотивом звернення до послуг офшорних зон із боку підприємців не завжди є бажання мінімізувати податкові видатки.

У зв’язку із цим класифікація офшорних зон, в основу якої покладено лише один критерій, виглядає не коректно, скоріше доцільно вести мову про групування офшорних зон за кількома критеріями.

Підводячи підсумок викладеному, слід відзначити, що, на думку дисертанта, використання терміна «офшорна зона» не завжди відображає сутність даного явища та специфіку відносин господарювання. Сьогодні не існує чітких і єдиних критеріїв віднесення певних країн та територій до офшорних зон, і так само не існує єдиного, визнаного всім світом, переліку офшорних зон. Кожна країна дає свої визначення, критерії визначення та ознаки офшорної зони, і надає свій перелік офшорних зон, що не завжди відповідає дійсності. Слід зазначити, що саме національний перелік офшорних зон і відображає розуміння певною державою суті офшорної зони. І саме наявність певної країни чи території в цьому переліку і визначає подальші відносини між цими країнами та їх статус. Обов’язково необхідно відмітити, що сталості в цьому процесі також не може бути, що пов’язано зі змінами у законодавстві країн світу, а також приватними інтересами та лобіюванням з боку бізнесових кіл. Тому пропонуємо для більш точного і загального розуміння цього явища вживати термін «зони зі спеціальним режимом оподаткування». Виправданим є також нормативне закріплення даного терміна, з визначенням критеріїв віднесення певних юрисдикцій до зон із спеціальним режимом оподаткування.

Розглянувши процес міжнародного податкового планування як напряму податкового планування та проаналізувавши його інструменти, дисертант дійшов висновку про необхідність врахування територіального аспекту, що зумовлює відмінні ознаки міжнародного податкового планування та про наявність підстав, у тому числі нормативних, застосування можливостей міжнародного податкового планування не тільки до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, але й до тих національних господарюючих суб’єктів, які намагаються мінімізувати податкові платежі в межах своєї юрисдикції шляхом, приміром, переміщення доходів у країни з пільговим режимом оподаткування, інвестицій – у найбільш доходні, надійні і неоподатковувані активи на міжнародних ринках капіталу.

Враховуючи, що за рівнем податкового тягаря всі країни світу можна поділити на юрисдикції з високими податками та юрисдикції з ліберальним оподаткуванням, у межах дисертаційного дослідження основна увага була спрямована на визначення особливостей фінансово-правового регулювання відносин, пов’язаних із діяльністю юрисдикцій з ліберальним оподаткуванням (офшорних юрисдикцій), що приваблюють іноземний капітал шляхом надання спеціальних податкових та інших пільг. Питання розглядалося в контексті взаємного впливу вітчизняного податкового законодавства, законодавства офшорних юрисдикцій, міжнародного права, зокрема Правил страхування в умовах офшору, Припису про майно, що управляється на основі доручення, Закону про міжнародні компанії та спеціального законодавство у країнах світу.

Дисертант обґрунтовує положення про те, що в ході здійснення вітчизняними суб’єктами господарювання податкового планування з метою мінімізації податкових платежів спосіб та характер їх діяльності визначає в кінцевому рахунку подальший вибір організаційно-правової форми платника податку (в тому числі у разі реєстрації українськими компаніями пов’язаних компаній в офшорних юрисдикціях) та зумовлює особливості їх фінансово-правового статусу, розглянута специфіка способів мінімізації податків за рахунок використання відмінностей певних організаційно-правових форм.

Формулюється висновок про те, що наявність і швидке вдосконалення законодавчої бази офшорного підприємництва є однією з причин швидкого розвитку офшорної індустрії. Запропоновано ввести у вітчизняне законодавство термін «офшорна індустрія» для позначення діяльності, спрямованої на одержання прибутку від залучення іноземних інвестицій за рахунок запровадження спеціальних режимів оподаткування, фінансової та господарської діяльності у межах певної держави або її регіону.

Аналізуючи понятійно-категоріальний апарат щодо визначення терміна «офшор», автор дійшов висновку про відсутність єдиного базового розуміння цього поняття. Дисертантом пропонується правове визначення поняття «офшор» здійснювати за ознаками офшорної юрисдикції та її податкового режиму. Вважаємо за доцільне чітко розмежовувати у нормативно-правових актах такі терміни, як «офшорна юрисдикція, під якою слід розуміти країну чи особливу територію всередині країни, законодавство якої щодо заснування, управління та оподаткування компаній орієнтовано здебільшого на міжнародний, а не на внутрішній бізнес та «оншорна юрисдикція» – країна, законодавство якої з питань заснування, управління та оподаткування компаній орієнтовано на регулювання місцевої економіки і на контроль за компаніями, що займаються підприємницькою діяльністю в її межах.

Аналіз правових визначень офшорного підприємництва і наукових позицій щодо сутності і змісту цього терміна дозволили авторові визначити офшорне підприємництво в загальному розумінні як процес взаємодії ринкових суб’єктів з приводу взаємопередачі прав власності на деякі товари чи послуги через офшорне підприємство.

Вперше у вітчизняній юридичній літературі запропоновано розмежувати в нормативно-правових актах терміни «офшорна зона» та «зона зі спеціальним режимом оподаткування», зокрема з огляду на відсутність чітких і єдиних критеріїв віднесення певних країн та територій до офшорних зон та єдиного, визнаного всім світом, переліку офшорних зон. Кожна країна дає свої визначення, критерії визначення та ознаки офшорної зони, і надає свій перелік офшорних зон, що не завжди відповідає дійсності. Слід зазначити, що саме національний перелік офшорних зон і відображає розуміння певною державою суті цього поняття. І саме наявність певної країни чи території в цьому переліку і визначає подальші відносини між даними країнами та їх статус. Виправданим є нормативне закріплення терміна «зони зі спеціальним режимом оподаткування» з визначенням критеріїв віднесення певних юрисдикцій до зон із спеціальним режимом оподаткування.

Враховуючи викладене та виходячи із положень статті 92 Конституції України, відповідно до якої виключно законами України встановлюються засади функціонування фінансового, кредитного та інвестиційного ринків (а перелік офшорних зон безпосередньо впливає на напрями розвитку цих ринків), на думку дисертанта, доцільно законодавчо затвердити перелік офшорних зон.

3. Державне регулювання відносин податкового планування з використанням зон зі спеціальним режимом оподаткування

3.1 Державна політика у сфері податкового планування

В умовах домінування тенденції інтеграції національних економік у світове господарство і посилення їх відкритості функції регулювання зовнішньоекономічної діяльності беруть на себе, окрім відповідних органів публічної влади, і міжнародні самоврядні організації – регіональні об’єднання, міжнародні економічні організації і особливо транснаціональні корпорації. Досить часто мають місце конфлікти інтересів між державою і цими центрами регулювання, зокрема між урядами окремих держав і ТНК. В багатьох випадках органи публічної адміністрації, зокрема податкові органи, порушують права платників податків, у тому числі право на використання всіх законних можливостей для зменшення своїх податкових зобов’язань. Показовим у цьому контексті є рішення Європейського Суду по справі «Centros», де відмічено, що не є зловживанням свободою вибору місця діяльності створення компанії в місці, де відповідні норми більш ліберальні. В даній справі також було відмічено, що те, що компанія не здійснює ніякої діяльності за місцем реєстрації не дає права відмовляти компанії у виборі місця діяльності, і не має значення, що право повністю не гармонізовано. Враховуючи, що законодавство більшості країн не встановлює обмеження для такого вибору місця діяльності на територіях з найбільшим режимом сприяння, дане рішення Європейського Суду застосовується у більшості випадків національних спорів [42]. Фактично, Суд виступає на стороні платника податку, який використовує не заборонені законом методи податкового планування.

Наявність конфліктів між державними органами і платниками податків є, як правило, наслідком неефективної державної політики у сфері податкового планування. Більшість економістів та правників (дисертант поділяє їх точку зору) вказують на те, що в сучасних умовах регулюючі функції держави у зовнішньоекономічному житті країни зростають у багатьох країнах світу. Вони пояснюють це тим, що міжнародні економічні відносини становлять зараз невимірно широку сферу господарського життя. Так, один з найбільш відомих дослідників проблем міжнародної конкурентоспроможності М. Портер пише, що «багато хто розглядає урядовий вплив на сучасну міжнародну конкуренцію навряд чи не як саме основне» [125, c. 146–148]. При цьому М. Портер висловлює думку, що уряд здійснює найбільш прямий вплив на національні переваги на тих етапах економічного розвитку країни, коли головну роль відіграє капітал та інші класичні фактори економічного росту. Роль уряду послаблюється лише під час переходу країни до етапу, де розвиток визначається впровадженням різноманітних нововведень: тут роль двигуна повністю переходить до підприємств [125, c. 732].

Активне державне регулювання економіки, в тому числі зовнішньоекономічної сфери, прибічники цього регулювання пояснюють передусім тим, що так звані недосконалості (дефекти) ринку особливо помітні в країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою [217]. На цій основі ряд теоретиків висловлюється за регулювання і такого важливого елементу діяльності, як міжнародний рух капіталу. Головною метою регулювання є прагнення уникнути конфлікту між інтересами країни і експортерів капіталу. При цьому питання руху капіталів може розглядатися в органічному зв’язку з проблемами податкового планування.

Дослідники також погоджуються, що якщо уряд має можливість ефективного оподаткування доходів із-за кордону, то йому недоцільно накладати кількісні обмеження на вивіз капіталу. Якщо ж уряд не може ефективно стягувати ці податки (як це часто і відбувається на практиці), то тоді відсутність кількісних обмежень на вивіз капіталу можливо тільки, якщо в середині країни норма прибутку після сплати податків не менше, ніж світова ставка банківського відсотку [224]. Деякі вчені при цьому зазначають, що ефективне оподаткування доходів із-за кордону можливе лише при умові, що уряд має дані про розміри іноземних інвестицій своїх резидентів [209]. Інші доходять висновку, що найбільш ефективна комбінація кількісних обмежень при вивозі капіталу з валютним і зовнішньоторговим контролем [218].

Деякі автори констатують, що лібералізація економіки країн, що розвиваються, може поглибити проблему вивозу капіталу, якщо ця лібералізація завчасно розповсюджується з руху капіталу [214]. Хоча при цьому вони радять враховувати, що вартість ефективного контролю над вивозом капіталу досить велика і, що цей контроль ускладнює нормальний розвиток зовнішньої торгівлі.

Заходи державного регулювання експорту приватного капіталу досить різноманітні. З них можна виділити заходи з обмеження вивозу капіталу, заходи з його підтримки, а також заходи з обліку і аналізу експорту капіталу. Якщо вони логічно пов’язані один з одним, то в сукупності з органами державного регулювання експорту капіталу вони створюють систему державного регулювання вивозу приватного капіталу, тобто механізм перевтілення в життя державної політики в цій сфері.

Заходи з обмеження вивозу капіталу включають необхідність отримання попереднього дозволу (ліцензії), заборону чи обмеження деяких видів інвестицій, обмеження вивозу капіталу, дотримання низки попередніх умов та інше. Вони втілюються переважно через адміністративний чи валютний контроль (іноді і експортно-імпортний контроль).

Таким чином, заходи з обмеження вивозу капіталу наразі є незначною частиною арсеналу державного регулювання експорту приватного капіталу з розвинених країн. У результаті регулювання в цих країнах зводиться переважно до підтримки іноземного інвестування і зокрема – до обліку і аналізу експорту капіталу.

Традиційно найбільшою підтримкою з боку урядів розвинених країн користується вивезення прямих інвестицій. Розвинені країни використовують цілий комплекс заходів з підтримки прямих інвестицій своїх компаній. Ці заходи можуть бути розподілені на три групи: інформаційна і технічна підтримка; пряма фінансова підтримка і податкові пільги; страхові інвестиції. Зазначені заходи переважно закріплюються у правовій формі.

Регулювання руху приватного капіталу здійснюється не тільки на національному, але й на міжнародному рівні – двосторонньому, регіональному і багатосторонньому.

Основу регулювання руху капіталу на двосторонньому рівні становлять угоди про заохочення і взаємний захист капіталовкладень (інвестиційні угоди) і угоди про уникнення подвійного оподаткування (податкові угоди). В основному це угоди між розвиненими країнам і країнами з економікою, що розвивається, та перехідною, а також між самими країнами з економікою, що розвивається, та перехідною. Такі угоди забезпечують юридичний захист підприємницькому капіталу, що вивозиться з однієї країни в іншу. Оскільки як традиційні статті вони зазвичай містять положення про забезпечення іноземним інвесторам національного режиму і/чи режиму найбільш сприятливого, і/чи «чесного і рівноправового режиму», а також забезпечують захист від націоналізації і гарантують іноземним інвесторам можливість звернення до міжнародного арбітражу. В цілому двосторонні інвестиційні угоди можна віднести до інструментів підтримки вивозу капіталу.

Підтримку вивозу капіталу надають і податкові угоди, особливості яких детально розглядалися в першому розділі дисертаційного дослідження.

Беручи до уваги особливості впливу вивозу приватного капіталу на українську економіку і враховуючи міжнародний досвід, пропонуємо виходити з того, що національні інтереси України при вивозі капіталу дотримуються, коли українські інвестиції за кордоном сприяють зростанню експорту товарів і послуг із України, стабільному імпорту дефіцитних товарів і послуг в Україну, забезпечують підвищення конкурентоспроможності виробничого, технологічного і наукового потенціалу України, в тому числі за рахунок кооперації з партнерами за кордоном або покращують стан платіжного балансу України іншими способами.

Сформульовані таким чином національні інтереси дозволяють відокремити вивіз приватного капіталу, що сприятливо впливає на вітчизняну економіку, від несприятливого впливу.

Так, необхідність дотримання національних інтересів при здійсненні інвестиційної діяльності за кордоном і забезпечення умов ефективної інтеграції української економіки у світове господарство визначають такі завдання державного регулювання вивозу капіталу з України:

-  регулювання масштабів вивозу капіталу перш за все за рахунок посилення заходів із запобігання його нелегальному вивозу;

-  забезпечення вивозу капіталу у формах, видах і напрямках, які відповідають національним інтересам;

-  підтримка найбільш важливих з точки зору національних інтересів форм, видів і напрямків вивозу капіталу;

-  забезпечення обліку і аналізу українських інвестицій за кордоном;

-  забезпечення репатріації частини українських інвестицій за кордоном і доходів від них.

Вирішення зазначених завдань дозволило б послабити негативні й посилити позитивні аспекти впливу вивозу приватного капіталу на платіжній баланс України, пом’якшило б інвестиційну кризу в країні і покращило передумови для її здолання, збільшило надходження податків, а також стимулювало б ефективну інтеграцію української економіки у світову.

Сформульовані вище національні інтереси і завдання в сфері експорту капіталу дозволяють закласти міцні основи української політики в сфері експорту капіталу і сформулювати цілісну систему державного регулювання в цій сфері.

Важливою складовою державної політики регулювання руху капіталу є регулювання державою створення і функціонування зон зі спеціальним режимом оподаткування. Проаналізуємо це питання детальніше.

Держави, які розглядаються нами як зони із спеціальним режимом оподаткування, отримують додаткові фінансові надходження від резидентів інших країн, тобто фактично отримують для себе прибуток з нічого, оскільки подібні структури фінансують свою діяльність з іноземних джерел, діяльність ведуть за кордоном, але при цьому в даній юрисдикції вони зосереджують, нехай і невеликі, відрахування, розвивають її внутрішню інфраструктуру, забезпечують додаткову зайнятість населення та інше. Відповідно до цього прийнято виділяти три групи стратегічних цілей, які має на меті держава, створюючи зони зі спеціальним режимом оподаткування:

1.  Економічні: залучення іноземних інвестицій, зростання валютних надходжень до економіки всієї країни чи її окремого регіону від реєстраційних зборів.

2.  Соціальні: прискорення розвитку всієї країни чи конкретної території в її складі, підвищення зайнятості і рівня доходів населення, створення прошарку висококваліфікованої робочої сили за рахунок вивчення і впровадження на практиці світового досвіду в сфері організації, управління, фінансів; виховання культури менеджменту, орієнтованої на світові вимоги до технології управління.

3.  Науково-технічні: впровадження передових іноземних технологій, передусім інформаційних, у сфері сучасних засобів зв’язку і банківської справи.

Цілком зрозуміло, що на практиці ці цілі можуть корегуватись залежно від конкретної ситуації і типу юрисдикції. Приміром, цілеспрямована податкова політика таких пільгових холдингових юрисдикцій, як Нідерланди і Люксембург, привела до того, що вони не тільки залучили величезні додаткові кошти в свою економіку, але й самі стали наймогутнішими світовими інвесторами.

При цьому, маючи на меті використання переваг МПП невеликі, економічно слаборозвинуті країни, як правило, йдуть шляхом перетворення всієї країни на зону зі спеціальним режимом оподаткування, і відповідно до цього організовують структуру національної економіки.

Щодо передумов і факторів формування зон із спеціальним режимом оподаткування, у своїх працях такий дослідник, як О.А. Гарасюк виділяє законодавчі (податкове, корпоративне, валютно-фінансове законодавство та міждержавні угоди) і організаційні (реєстраційні процедури, ступінь конфіденційності) передумови та суб’єктивні (соціально-економічний, політичний, економічний, комунікаційний) і об’єктивні (географічний) фактори.

Ряд країн, у тому числі й Україна, ще не визначились щодо юридичного оформлення цих зон, умов та доцільності їх заснування.

Проаналізувавши сучасний стан в Україні, передумови та фактори створення власних офшорних зон, О.А. Гарасюк обґрунтувала недоцільність їх створення на території країни. Це пояснюється недостатнім нормативно-правовим забезпеченням та відсутністю відповідних гарантій ведення бізнесу, які притаманні світовим офшорним центрам, що не створює необхідних підвалин для формування зони.

Однак спроби та бажання створити офшорну зону на території України відмічались. У березні 1994 року Кабінет Міністрів України схвалює Концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні, яка є методологічною основою для прийняття рішень і підготовки документів у процесі створення конкретних спеціальних (вільних) економічних зон і має реалізуватись у взаємозв’язку з програмами структурної перебудови економіки, розвитку зовнішньоекономічних зв’язків, іншими програмами розвитку економіки країни [152]. Концепція передбачала створення на території України «банківсько-страхових (офшорних) зон» та надала їх визначення.

Так, у початковій редакції Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» містилась стаття 16: «Офшорні застереження», яка визначала ознаки, за якими прибутки суб’єктів підприємницької діяльності не підлягають оподаткуванню [155]. Порядок реєстрації офшорних компаній повинен був встановлювати Кабінет Міністрів України. Однак порядок так і не був встановлений, а у наступних редакціях ця стаття закону взагалі зникла.

У грудні 1998 р. Кабінет Міністрів України видає постанову «Про заходи щодо реалізації Програми діяльності Кабінету Міністрів України», де для «подолання кризових явищ та створення умов для забезпечення економічного зростання» як один із заходів правового та організаційного забезпечення реалізації Програми заплановано «підготувати проект програми розвитку вільних економічних та офшорних зон (1999–2001 роки)» [149].

Восени 1999 року Президент України висловився, що він не виключає можливості «постановки в перспективі питання про створення в Криму офшорної зони» [53], що знайшло вираження у Посланні Президента України до Верховної Ради України 2000 р. «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної і соціальної політики на 2000–2004 роки». Так, зокрема, для реалізації завдань промислово-інноваційного розвитку української економіки передбачалось «утворення фінансово-промислових груп, у тому числі транснаціональних, а також горизонтальних та вертикальних холдингових компаній, науково-технічних центрів, технополісів, технопарків тощо. У перспективі ці структури мають утворити основний стрижень науково-технологічного та інноваційного процесу. Окремі з них можуть розвиватися через механізми вільних економічних та офшорних зон. Визначення мережі та здійснення організаційних заходів, спрямованих на утвердження таких структур, повинне розглядатися як одне з ключових завдань Уряду на найближчі роки» [193].

Необхідно зазначити, що за рамками нашого дослідження залишаються вільні економічні зони, зони експортного виробництва та інші спеціально виділені території з особливим податковим режимом, чи спеціальні зони. Визначаючи коло об’єктів даного дослідження, ми опирались на матеріали широкого спектру джерел наукової і ділової інформації з проблем міжнародного податкового планування і офшорного бізнесу. Були вибрані тільки країни, на всій території яких створені сприятливі умови для діяльності офшорних компаній. Серед об’єктів, що розглядались, перш за все, наймогутніші, найпопулярніші в міжнародних ділових колах і найчастіше згадувані дослідниками і спеціалістами офшорні зони.

Поряд з цим, розглядаючи проблематику оподаткування з використанням зон із спеціальним режимом оподаткування, слід торкнутися питання щодо належності офшорних зон до складу спеціальних (вільних) економічних зон.

У світі за різними даними нараховується від 400 до 3,5 тис. спеціальних (вільних) економічних зон. Така велика розбіжність у статистиці особливих територіально-господарських утворень обумовлена, насамперед, відсутністю усталеної термінології та класифікації вільних економічних зон. Так, деякі українські вчені налічують 882 спеціальні (вільні) економічні зони, що створені і діють у 128 країнах світу [201, с. 29]. За інформацією Комітету Верховної Ради України з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій, у світі функціонує понад 1200 вільних економічних зон [38].

Аналізу статусу спеціальних економічних зон вже приділялася увага у вітчизняній правовій науці, пропонувалися визначення терміна «спеціальна економічна зона» [184]. Українське законодавство визначає спеціальну (вільну) економічну зону як «частину території України, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України» [134].

Метою створення спеціальних (вільних) економічних зон є залучення іноземних інвестицій та сприяння їм, активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницькій діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, поставки на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг, залучення та впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвиток інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12