Дипломная работа: Організаційно-правові засади податкового планування з використанням зон зі спеціальним режимом оподаткування

У буквальному розумінні офшорною відносно до певної держави буде вважатись будь-яка, що не входить до нього, юрисдикція, у той час як зони з пільговим (у межах юрисдикції даної держави) режимом, що розміщені на її території не є в буквальному розумінні офшорними. Податкові гавані не є офшорними для своїх резидентів.

Під офшорними центрами маються на увазі країни і території, які здійснюють реєстрацію іноземних компаній, на діяльність яких поширюється пільговий режим оподаткування й де дотримуються жорсткі умови фінансової конфіденційності. Компанії, зареєстровані в офшорних центрах, знаходяться під юрисдикцією країни перебування і зобов’язані суворо дотримуватися місцевого законодавства.

У економічній та юридичній літературі найчастіше під «офшорною» діяльністю розуміється діяльність фірм і компаній поза юрисдикції якої-небудь держави (території), а під «міжнародними офшорними центрами» – центри, в яких учасники кредитно-фінансових операцій не є резидентами держави, на території якої здійснюються операції. При цьому учасники зазначених операцій користуються особливим правовим і податковим режимом [59, c. 32].

Цікаво, що в іноземній літературі немає такого поняття, як «офшорна зона». З урахуванням специфіки процесів, що відбуваються використовуються поняття offshore financial centre – офшорний фінансовий центр, offshore banking (centre) – офшорний банківський бізнес (центр), offshore investment centre – офшорний інвестиційний центр, tax haven – податкова гавань чи податкове сховище, corporate haven – корпоративна гавань чи корпоративне сховище, bank haven – банківське сховище і інше. Усе це разом об’єднує одна назва offshore jurisdiction – офшорна юрисдикція [226, 231]. Абсолютною її протилежністю є оншорна юрисдикція (англ. – onshore jurisdiction) – країна, законодавство якої з питань заснування, управління та оподаткування компаній орієнтовано на регулювання місцевої економіки і на контроль за компаніями, що займаються підприємницькою діяльністю в її межах.

Слід відзначити, що значення слова jurisdiction в англійській мові дещо ширше, ніж в українській. Однак розходження мов і менталітетів у даному випадку не стало перешкодою, і загальноприйнятим в українській економічній та юридичній літературі стало вживання замість «офшорна зона» терміна «офшорна юрисдикція».

У податковому відношенні офшорною є структура, яка, здійснюючи діяльність у якій-небудь країні, не перебуває під податковим контролем цієї країни. Саме в такому контексті прийнято говорити про офшорні компанії (off shore companies), офшорні банки (off shore banks), офшорні страхові компанії (off shore insurance companies). В основному, щоб уникнути місцевих податків (чи місцевої регламентації), офшорні структури не повинні здійснювати місцеву діяльність (on shore) чи діяльність з резидентами країни (реєстрації) [203].

Такий дослідник, як Д. Пеппер узагалі не вважає за необхідне вводити відповідний понятійний апарат, надаючи перевагу глибинному аналізу теоретичних основ діяльності офшорних компаній, їх юридичному статусу та економічному режиму діяльності [116].

Також існує думка, що термін «офшор» – поняття не юридичне, а суто економіко-географічне, через те, що зустрічається в назвах компаній, які займаються розробкою континентального шельфу, технологіями видобутку нафти в морі з використанням спеціальної платформи, проведенням різноманітних підводних робіт тощо. В цьому разі слово «off-shore» вживається прямо за своїм значенням і означає «далеко від берега». У сфері високих технологій вживається термін «офшорне програмування», це означає виконання робіт зі створення комп’ютерних програм малими компаніями у країнах із дешевою робочою силою [8, с. 5; 229, c. 193; 227, c. 576; 228, с. 847].

Яким би не було використання даного терміна, його зміст залишається одним. Термін «офшорний» вживається стосовно будь-якої діяльності, здійснюваної поза межами певної території. Таким чином, термін «офшорна зона» визначає територію, стосовно якої будь-яка діяльність, зареєстрована на її території, здійснюється за її межами.

Якщо разом з можливістю формування офшорного бізнесу юрисдикція надає ще й легальні послуги для проведення фінансових операцій чи різноманітні можливості для заощаджень і майнових інвестицій, то ці країни можна розглядати як офшорні фінансові центри, оскільки їх послуги окремо підтримуються спеціально розробленим офшорним законодавством.

Особливістю офшорної зони є не тільки, а іноді і не стільки, низький рівень оподаткування взагалі, але й поширення пільгового режиму виключно на нерезидентні компанії, що не здійснюють діяльність на території юрисдикції, і, що найбільш важливо, забезпечення ефективного режиму фінансової таємниці. Саме ці ознаки є визначальними для офшорних зон.

Далі розглянемо ознаки офшорної юрисдикції та її податкового режиму. Це перш за все:

-  засновниками підприємства в офшорній зоні мають бути виключно нерезиденти країни реєстрації;

-  офшорні компанії мають справи лише з нерезидентами країни реєстрації;

-  офшорні компанії займаються підприємницькою діяльністю за межами країни реєстрації та не отримують доходів з джерел на території реєстрації;

-  наявність угод про уникнення подвійного оподаткування;

-  фінансові операції мають здійснюватися лише за рахунок валютних ресурсів, що залучаються ззовні;

-  створення офшорних зон не впливає на розвиток місцевих факторів виробництва, офшорні підприємства не мають права здійснювати будь-яку виробничу діяльність;

-  відсутність в офшорних зонах пільг митного характеру (притаманних для спеціальних (вільних) економічних зон), винятків із національного законодавства про працю, землю тощо.

Слід звернути особливу увагу на визначення терміна офшорного підприємництва. Існують різні трактування.

Так, доктор Віктор Кліма – у минулому Федеральний канцлер Австрії – визначив офшорне підприємництво як підприємництво, що здійснюється формально з території держави, яка створює найбільш сприятливі умови для підприємницької діяльності [222].

Професор Стефан Столл (економічний інститут м. Віллінген – Швеннінген, Німеччина) розглядає офшорне підприємництво як появу таких нових економічних, політичних та інших інститутів, існування яких на певній території забезпечує багатосторонню корисність підприємництва з використанням таких інститутів, у порівнянні зі звичайною підприємницькою схемою [222].

Професор Кембриджського університету Гарі Хамел разом із своїми колегами звернув увагу на те, що офшорне підприємництво створило новий критичний фактор успіху в галузі організаційного прогнозування, завдяки чому менеджери можуть витрачати менше часу на позиціювання фірми в існуючому конкурентному просторі і більше уваги приділяти створенню фундаментального і підприємницького простору [48].

Аналіз понять «офшорного підприємництва» і точок зору деяких вчених, політичних діячів і підприємців на суть і зміст його дозволив дисертантові визначити офшорне підприємництво у загальному розумінні як процес взаємодії ринкових суб’єктів щодо взаємопередаванні прав власності на деякі товари чи послуги через офшорне підприємство.

У наш час через офшорні центри здійснюються товарні, фінансові та інші види операцій, у тому числі з надзвичайно великими грошовими трансакціями. Звичайно, більша частина доходу від цих операцій легально не підлягає оподаткуванню. У подібній ситуації деякі впливові держави намагаються вжити заходів політичного та економічного тиску на офшорні центри, оскільки вони не зацікавлені, щоб грошові доходи уникали оподаткування в їх внутрішній економіці. Однак у більшості випадків процес цього тиску закінчується угодою про уникнення подвійного оподаткування, чому значною мірою сприяє процес глобалізації економіки.

Важливо відзначити, що податківці більшості країн згідно із практикою, що склалася, можуть обмінюватися лише тією інформацією, яка стосується доходів, що оподатковуються. При цьому в тих офшорних центрах, де податки не стягуються, не вимагається і інформація про подібні доходи. Це дає можливість тим, хто користується послугами офшорних центрів, отримувати своєрідний додатковий дохід, економію від легального уникнення чи недооплати податків, фактично не порушуючи закони власних держав.

Дисертант має намір наголосити на принциповому моменті, який стосується податково-правової регламентації офшорної діяльності – на відсутності у світовій практиці загальноприйнятого переліку офшорних зон. Науковці і спеціалісти кожної з країн самостійно визначають та відповідним чином класифікують перелік існуючих офшорів, що обумовлено неоднозначністю цього явища та різними підходами до визначення офшорних зон.

Зупинимося детальніше на стані правового вирішення цього питання у вітчизняному законодавстві. В Україні невіднесення фактичних країн-офшорів до переліку офшорних країн було зумовлено неоднозначним розумінням українським законодавцем категорії «офшорна зона (країна)» у різні історичні періоди. Зокрема, наприкінці 1994 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.94, який містив ст. 16 «Офшорні застереження», що звільняла від оподаткування доходи суб’єктів підприємницької діяльності України за наявності вказаних у законі ознак. У статті також зазначалося, що порядок реєстрації офшорних компаній встановлює Кабінет Міністрів України.

Передумовою появи цієї статті могла стати заснована на вихідних положеннях Закону України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13.10.92 постанова Кабінету Міністрів України «Про концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні» від 14.03.94 №167, яка визначала державну стратегію й тактику в галузі розбудови спеціальних зон і територій пріоритетного розвитку.

У постанові було зазначено, що «банківсько-страхові (офшорні) зони – це зони, в яких запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України». Як бачимо, питання про наявність офшорного статусу розглядалося лише для діяльності окремих видів фінансово-кредитних установ.

У редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22.05.97 з’явилася ст. 18 «Спеціальні правила», що визначала особливості обліку валових витрат за операціями з нерезидентами, що розташовані в офшорних зонах. Вона поглинула в себе дещо модифіковані норми ст. 14 «Спеціальні положення» Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.94, а у пункті 18.3 статті 18 зазначалось: «під нерезидентами, створеними в офшорних зонах, слід розуміти нерезидентів, створених в країнах, з якими Україна не має міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування, ратифікованих Верховною Радою України, або створених у регіонах будь-яких країн, що мають офшорний статус згідно з внутрішнім (національним) законодавством. Перелік регіональних офшорних зон щорічно оприлюднюється Кабінетом Міністрів України.»

Станом на 01.07.97 набули чинності міжнародні договори України про уникнення подвійного оподаткування із 16 країнами та договори колишнього СРСР про уникнення подвійного оподаткування з 15 країнами, що діють до набуття чинності нових договорів [136].

Отже виходило, що офшорними зонами вважались всі країни, окрім зазначених договорами 31 країни та згідно із переліком регіональних офшорних зон, який повинен був щорічно оприлюднюватись Кабінетом Міністрів. Однак Уряд на той час переліку не надав, і дана норма Закону застосовувалась лише до 31 країни.

Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 18.11.97 було внесено суттєві зміни, доповнення й уточнення до редакції діючого Закону від 22.05.97.

У новій редакції п. 18.3 ст. 18 зазначалося, що «перелік офшорних зон щорічно оприлюднюється Кабінетом Міністрів України», а визначення нерезидентів, створених у офшорних зонах, не надавалось.

Проведений аналіз нормативно-правових актів дозволяє стверджувати, що названа норма Закону до оприлюднення Урядом переліку офшорних зон не могла застосовуватись.

Уряд доручив цю справу Міністерству закордонних справ та Міністерству зовнішньоекономічних зв’язків та торгівлі, які в газеті «Урядовий кур’єр» №132 від 17.07.99 опублікували «Орієнтовний перелік офшорних зон», що охопив 43 країни. Однак даний перелік не мав належної юридичної сили, оскільки він не був зареєстрований у Міністерстві юстиції України і був підготовлений окремими міністерствами [206]. Крім того, використання в назві слів «орієнтовний» дозволяв досить довільно тлумачити положення цього нормативно-правового акта.

Тим часом Кабінет Міністрів видає розпорядження «Про перелік офшорних зон» №106-р від 01.03.2000. Цей довгоочікуваний перелік налічував 44 офшорні країни, тоді як у світі їх налічується до 80 [201, c. 122].

Оскільки це перший подібний акт Уряду, то його недоліками було не лише невключення до переліку низки всесвітньо відомих офшорних країн, зокрема, Люксембургу, Швейцарії, але й істотні географічні помилки.

Через рік Кабінет Міністрів оприлюднив новий перелік – розпорядження Кабінету Міністрів України «Про перелік офшорних зон» від 14.03.01 №79-р. Кількість офшорних зон скоротилась з 44 до 4, були виправлені всі географічні помилки. Наступним було Розпорядження Уряду «Про перелік офшорних зон» №53-р від 14.03.02 із змінами і доповненнями, внесеними розпорядженням Уряду «Про доповнення переліку офшорних зон» №156-р від 29.03.02, яким до переліку було внесено Кіпр. З приводу доповнення переліку Кіпром народний депутат Сергій Терьохін зазначив у інтерв’ю газеті «Галицкие контракты» №4 від 21–27 січня 2002 р., що це зумовлено політичними інтересами певних сил, а точніше «шкурними». Декому необхідно було ввезти чи вивезти кошти під парламентські вибори в Україні. Виключати Кіпр з переліку офшорних зон, а це наймогутніший офшор в Європі, просто безглуздо. Наслідком такого кроку стане удосконалення способів «відмивання» грошей, а постраждають бюджет; фіскальна і фінансова системи».

Існуючий зараз перелік офшорних зон був затверджений Розпорядженням Уряду «Про перелік офшорних зон» №77-р від 24.02.03, який налічує 42 офшорні зони. Зокрема, це: британські залежні території: острови Гернсі, Джерсі, Мен, Олдерні; близький Схід: Бахрейн; Центральна Америка: Беліз, Панама; Європа: Андорра, Гібралтар, Монако; карибський регіон: Ангілья, Антигуа і Барбуда, Аруба, Багамські Острови, Барбадос, Бермудські Острови, Британські Віргінські Острови, Віргінські Острови (США), Гренада, Кайманові Острови, Монтсеррат, Нідерландські Антильські Острови, Пуерто-Ріко, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Співдружність Домініки, Теркс і Кайкос; Африка: Ліберія, Сейшельські Острови; Тихоокеанський регіон: Вануату, Маршальські Острови, Науру, Ніуе, острови Кука, Самоа; Південна Азія: Мальдівська Республіка.

Отже, історія трансформації переліку офшорних зон має довгий шлях. Кожен раз Уряд України дотримувався різних критеріїв при віднесенні тієї чи іншої країни до офшорної, і як результат – щорічні зміни в переліку офшорних зон. Наслідками такої нестабільності в законодавстві є, по-перше, нестійкий характер економічних відносин між господарюючими суб’єктами різних держав. По-друге, саме зміни переліку можуть призвести до протиправного використання офшорних зон, сприяти таким негативним явищам як тінізація економіки, відмивання «брудних грошей», незаконне вивезення капіталу, ухилення від оподаткування.

Але з іншого боку, охопити і передбачити всі офшорні зони неможливо, адже з кожним роком з’являються нові країни, в яких приймаються ті чи інші закони, що дозволяють засновувати на своїй території офшорні компанії, чи розроблюються нові механізми діяльності таких компаній, які дозволяють законним шляхом ефективно мінімізувати оподаткування бізнесу; або, взагалі, пільговий режим оподаткування скасовується. Враховуючи викладене та виходячи із положень статті 92 Конституції України, відповідно до якої виключно законами України встановлюються засади функціонування фінансового, кредитного та інвестиційного ринків (а перелік офшорних зон безпосередньо впливає на напрями розвитку цих ринків) доцільно законодавчо затвердити перелік офшорних зон. Адже офшорні центри спеціалізуються на наданні іноземним підприємцям і інвесторам різноманітних послуг, що стосуються саме фінансової діяльності, торгівлі, страхових операцій тощо. Не залежно від конкретної сфери діяльності юридичні та фізичні особи через офшорну схему підприємництва можуть або повністю уникнути оподаткування своїх доходів і бути впевненими в конфіденційності інформації про дохідність діяльності з боку офшорних центрів, або можуть істотно зменшити розміри податкових платежів.

Кожна офшорна юрисдикція має свою власну офшорну політику і розробляє спеціальні вимоги до юридичних і фізичних осіб, які планують займатись офшорним підприємництвом на їх території. Одночасно кожна компанія чи особа мають на меті свою користь при організації офшорного бізнесу. Тому на практиці необхідно уважно аналізувати ситуацію в цілому, законодавчу базу, а також особливості окремих офшорних зон, в яких підприємець має вести свій бізнес. Повнота і можливість отримання всіх перерахованих переваг офшорного підприємництва істотно коливаються в різноманітних офшорних юрисдикціях.

Слід особливо відзначити, що надання офшорних привілеїв є центральним пунктом конкурентної боротьби між різноманітними офшорними юрисдикціями за залучення міжнародного капіталу саме на свою територію. Іншими словами, між самими юрисдикціями, часто на державному рівні, відбувається конкурентна боротьба за всіма ринковими правилами з приводу завоювання найбільшої частки ринку офшорного підприємництва. При цьому деякі країни розповсюджують офшорний режим для іноземних компаній на всю свою географічну територію. Часто такі країни називають офшорними центрами. Інші ж держави застосовують офшорний режим лише у межах особо виділених зон. Є й такі офшорні юрисдикції, де офшорний статус можуть отримати лише окремі види компаній. Облік цих розходжень потрібен для правильного й найбільш економічно обґрунтованого вибору конкретної офшорної юрисдикції для підприємців.

В умовах сучасної лібералізації економічних відносин у світі з’являється все більше нових територіальних утворень, що претендують на роль офшорних зон. Кожна з таких зон, прагнучи знайти свою нішу в загальній боротьбі за інвестора, готова запропонувати останнім унікальні умови функціонування. Розмаїтість податкових і інших правил, що надаються різними країнами й територіями, утрудняє вибір будь-якої конкретної юрисдикції. Таким чином, оскільки типологія офшорних зон досить різноманітна, велике практичне значення має їх класифікація.

Проблема віднесення офшорних зон до тих або інших видів порушена в літературі досить давно, і тому зустрічається значна кількість різних класифікацій, де за основу беруться різні критерії.

Найчастіше для цих цілей використовується географічне положення офшорних територій. Відповідно до нього всі офшорні юрисдикції можна підрозділити на зони Америки, Європи, Азії, Африки й Океанії. Таку класифікацію, приміром, можна побачити в роботі М.О. Шеховцова «Географія офшорних зон світу». Такої ж класифікації офшорних юрисдикцій дотримуються й багато офіційних податкових і контролюючих органів різних країн. «Географічна класифікація», що розроблена К. Доггартом, класифікація за принципом престижності і надійності, що запропонована Р. Уайтом дозволяють розбити всі регіони світу на п’ять великих груп за ступенем убування довіри до країни місцезнаходження компанії: провідні країни Західної Європи, що входять до ЄС; малі країни Західної Європи і деякі з країн Східної Європи; Середземномор’я; Азіатсько-Тихоокеанський регіон; Карибський регіон [211,232]. Подібні групування зон у рамках єдиного світу зручні для здійснення контролю над підприємством, діяльність якого так чи інакше пов’язана з офшорною зоною. Проте одне лише географічне положення офшорної юрисдикції не може бути визначальним для власника, що бажає заснувати офшорну компанію.

Такі дослідники, як О.А. Гарасюк та О.С. Чмир в основу класифікації офшорних зон покладають орієнтацію на обслуговування певних видів підприємницької діяльності під впливом особливостей політичної ситуації та економічного стану, геополітичного положення, діючого законодавства, традицій зовнішньоекономічних зв’язків, які характерні для кожної країни. При такому підході виділяють торговельно-посередницькі, фінансові, транспортні, страхові, ліцензійні, трастові, холдингові та інші офшорні зони. Одночасно наводиться класифікація і за географічним положенням з посиланням на 53 офшорні зони, з відповідним розподілом на 5 груп та 5 підгруп. Зокрема: європейські (промислово розвинені країни, невеликі та острівні країни, країни, що мали централізовано керовану економіку), азіатські, американські (Північна та Південна Америки), африканські офшорні зони та офшорні зони Австралії і Океанії [26].

У своїй роботі «Офшорні зони в практиці російських платників податків» Д.Л. Ушаков наводить класифікацію офшорних зон іншого характеру. Типи податкових юрисдикцій визначаються за способом надання податкових пільг при обкладанні доходів резидентів. Автор виділяє шість типів офшорних юрисдикцій, у яких:

-  не встановлюється обкладання доходів жодними податками;

-  для певних видів діяльності й видів компаній надається повне звільнення від оподаткування;

-  встановлюється знижений рівень ставок оподаткування доходів від окремих видів підприємницької діяльності;

-  надається спеціальний, пільговий режим оподаткування для холдингових компаній;

-  установлюється стандартний або високий рівень оподаткування доходів, але при цьому для юридичних осіб – нерезидентів надаються додаткові пільги;

-  використовується територіальний принцип оподаткування [194, c. 22].

Офшорні зони також розглядають відповідно до того, наскільки вони відповідають своєму офшорному статусу, тобто беручи за основу зміст офшорної фінансово-економічної діяльності, що в них ведеться, яка по суті визначається обсягом можливостей, що надаються ними: рівнем оподаткування, ступенем контролю з боку влади, забезпечення конфіденційності, можливості використання міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування тощо. Згідно з цим всі офшорні юрисдикції поділяються на 4 групи: стовідсоткові офшори, «податкові гавані» (англійською «tах haven», як прийнято їх називати в усьому світі); країни з пільговим режимом оподаткування окремих видів діяльності; адміністративно-територіальні утворення, у яких діє офшорний режим, хоча самі вони є частиною звичайної держави; нетрадиційні офшорні зони, а саме: «універсальну» офшорну юрисдикцію – Ірландію та юрисдикцію з «низьким рівнем податків» – Кіпр. Існує також класифікація з урахуванням офшорної спеціалізації, за якою пропонується поділ на банківські, холдингові, з володіння суден та інші юрисдикції. Досить поширеною є класифікація щодо належності офшорних зон до однієї з правових систем: англосаксонської, франко-німецької або американської [3]. Остання класифікація певним чином базується на поділі всіх способів податкового планування на британський, американський та континентальний європейський [208, c. 54].

Схожою є класифікація офшорних юрисдикцій, де за основу взятий їх поділ на класичні й некласичні зони. Умовно їх відносять до трьох типів: класичні офшорні зони (нульова ставка податку на прибуток, сувора конфіденційність); центри міжнародного бізнесу; податкові ніші (відносно певних видів діяльності застосовується режим пільгового оподаткування).

Іноді офшорні території умовно поділяють на території з пільговим та помірним оподаткуванням. До першого типу належать офшорні території, для яких характерне повне виключення з розрахунку оподаткованої бази податку на прибуток зареєстрованих компаній, до другого типу – території, де, як правило, стягується невеликий податок на прибуток і, на відміну від першого, діють угоди про уникнення подвійного оподаткування між країнами.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12