Дипломная работа: Організаційно-правові засади податкового планування з використанням зон зі спеціальним режимом оподаткування

Навряд чи будь-хто з підприємців не обмірковує питання, яким чином вивести свій бізнес з-під державного контролю, і при цьому не вступити в конфлікт із законом. Для успішної діяльності необхідна свобода – особиста та фінансова, що означало б мінімальні податки та державний контроль. Певна річ, що як загальна, універсальна ідеологія вони небезпечні, антидержавні і деструктивні. Тоді як стратегії конкретного бізнесу – це цілі, які ведуть даний бізнес до процвітання і залишають конкурентів далеко позаду [116, с. 10–12]. Досягаються ці цілі завдяки податковому і фінансовому плануванню. Це мистецтво не тільки звільняти капітал від податків, але й оберігати його від усіх інших посягань, анонімно володіти капіталом і анонімно його інвестувати, обходити валютні обмеження, вільно і законно переміщувати капітал у будь-яку точку планети без будь-якого контролю.

Дисертант має намір наголосити на тому, що для досягнення успіху в розвитку вітчизняного бізнесу, залучення іноземних інвестицій правова наука повинна зняти з фінансового планування наліт кримінальності, конспіративності. МПП, що не порушує закон, – звичайна практика бізнесу.

Використання прогалин у законі – не головний інструмент податкового і фінансового планування. Грамотний і відповідальний підприємець буде робити ставку не на прогалини в законі, а на науково обґрунтовані і перевірені практикою загальні правила та схеми МПП. На відміну від прогалин у законодавстві, які можуть бути закриті, якщо про них стане відомо податковій службі і законодавцям, методи податкового і фінансового планування будуть жити, поки існують податки.

Звичним у практиці МПП є застосування офшорних компаній. Але в той же час участь офшорної компанії в бізнесі є для податкової служби індикатором можливого ухилення від податків. Тому підприємець розуміє, що для розв’язання його податкової проблеми створити офшорну компанію – це лише півсправи. Від того, наскільки природно він зможе впровадити її у свій бізнес і завуалювати намір використовувати для МПП, залежить ступінь захищеності створеної ним схеми від підозр і перевірок. Інакше не уникнути питань про те, звідки і для чого з’явилась в його бізнесі офшорна компанія, а вся схема податкового планування може бути сприйнята як фіктивне підприємництво і заперечена податковою службою. Маскуванню схеми податкового планування і обґрунтуванню ролі в ній офшорної компанії надається найважливіше значення в податковій стратегії суб’єктів підприємництва.

Однак ніякими заходами неможливо приховати сам факт «офшорності» компанії. Тому якщо діяльність ведеться зі значним оборотом, можуть вживатися додаткові заходи для захисту від перевірок з боку фіскальних органів: ведення діяльності не безпосередньо з офшорною компанією, а через іноземну компанію, зареєстровану в респектабельній країні з високим податками для резидентних фірм (Великобританія, Німеччина, Австрія, Голландія та інші). За рахунок маніпулювання цінами в ланцюгу компаній можна домогтися того, що компанія з респектабельної країни, яка обкладається високими податками, не отримає ніякого прибутку, звичайно ж, якщо в цій країні немає спеціальних правил, що забороняють довільний перерозподіл цін між залежними одна від одної компаніями (transfer pricing regulations). Але, навіть, якщо такі правила діють, таку компанію можна використовувати як буфер. Один з поширених варіантів – зробити її не посередником, а агентом офшорної компанії. Якщо агентські відносини оформити у вигляді договору комісії, за яким комісіонер має право укладати угоди від свого імені, хоч і за дорученням офшорної компанії, бажана мета буде досягнута: стороною усіх угод стане респектабельна країна, а прибуток «піде» в безподаткову зону.

Так чи інакше МПП буде використовуватися вічно чи, в крайньому разі, доти, поки існують розбіжності рівнів оподаткування в різних країнах, що майже одне і те ж.

Вжиття заходів для зниження податкового тягаря в принципі є законним. Проте, у разі використання для цієї мети офшорних компаній, податкові служби, не заперечуючи їх законність прямо, переконані, що використовувати офшорні компанії саме для цих цілей податкового планування недопустимо, і діють відповідним шляхом, залишаючись здебільшого в межах правового поля. Виходить, що держава не сприймає не саме прагнення платників податків уникнути сплати хоча б частини своїх податків, а їх компрометуючий зв’язок з офшорними компаніями.

Умови, що об’єктивно складаються для податкового і фінансового планування в цілому світі, створюють основи якісно іншої зовнішньої економічної і фінансової політики держав, у тому числі й України, – політики, в якій інтереси держави і окремих громадян враховуються однаковою мірою, політики, спрямованої на забезпечення добробуту держави, однак не за рахунок обмеження законних матеріальних інтересів її громадян, як це частіше за все було раніше, а на основі і за умови захисту цих інтересів.

Більшість законодавств проголошують, що в демократичному суспільстві, основаному на ринковій економіці, всі зобов’язані сплачувати податки. Однак існує й інша позиція, яка зводиться до того, що кожен повинен прикласти всіх зусиль і навичок, щоб забезпечити добробут собі і своїй сім’ї, не сподіваючись на фонди і підтримку держави. І тільки забезпечивши собі надлишок добробуту порівняно з нормальним рівнем, зобов’язаний сплачувати податки, тобто допомагати іншим і державі. Не у всіх країнах вдається законодавчо закріпити такі пріоритети, але всі платники податків прагнуть до них у податковій практиці. У протилежному разі може виникнути небезпека спаду темпів розвитку, існування «баластних» секторів у економіці і суспільстві, скорочення його технологічного і освітнього потенціалу і, зрештою, спаду доходів і інвестиційної здатності населення, а відповідно зменшення сукупної оподаткованої бази суспільства.

Україна не стане на цей шлях, якщо зможе втриматися в межах розумної податкової політики, що не придушує ділову і творчу активність населення, не перетворюючи податки в засіб витиснення з країни капіталів і національних підприємців. Втеча від податків не є національною рисою ні українців, ні будь-якого іншого народу. Лише від держави, від її виваженої фінансової і податкової політики залежить, щоб кримінальні форми ухилення від податків були витиснуті легальним і раціональним податковим плануванням. Збільшення масштабів МПП і підвищення його ролі в національних економіках і міжнародних економічних відносинах можна вважати довгостроковою тенденцією.

Аналіз ситуації за темою дослідження дає можливість виділити такі суперечності, що пояснюють обмеженість та неефективність використовування міжнародного податкового планування в діловій українській практиці:

-  між об’єктивними потребами економічних суб’єктів корпоративного сектора економіки в заниженні податкового навантаження і їх обмеженими можливостями для цієї мети МПП;

-  між глобалізацією офшорного простору і діючими в діловій практиці ексклюзивними методами МПП;

-  між об’єктивною потребою держави розв’язувати комплекс проблем, пов’язаних з неврегульованістю її відносин з платниками податків, залученням капіталу до національної економіки, підтриманням конкурентоспроможного стану українських компаній на зовнішньому ринку і недооцінюванням МПП – ефективного засобу розв’язання таких проблем, що отримав визнання в діловій іноземній практиці;

-  між наукомісткістю розробки методів (технологій) МПП і незначними обсягами коштів, що виділяються на цю діяльність в Україні;

-  між народногосподарською важливістю, науковою значущістю МПП і недостатньою обізнаністю вчених суміжних з економікою спеціальностей щодо проблем МПП, що належать до їх компетенції.

Перераховані протиріччя – це констатація недостатності досягнутого до цього часу рівня знань про МПП. Значною мірою ці протиріччя випливають з нових запитів практиків, які потребують виходу за межі вже отриманих знань.

У цілому ж розглядаючи процес міжнародного податкового планування як напряму податкового планування, можна виділити два найбільш, з нашої точки зору, значущих моменти:

-  необхідність врахування міждержавного територіального аспекту, що зумовлює відмінні ознаки міжнародного податкового планування;

-  міжнародне податкове планування, його можливості можуть бути застосовані не тільки до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, але й для тих національних юридичних осіб, які намагаються мінімізувати податкові платежі в межах своєї юрисдикції шляхом, приміром, переміщення доходів у країни з пільговим режимом оподаткування, інвестицій у найбільш доходні, надійні і неоподатковувані активи на міжнародних ринках капіталу.

Загальновідомо, що в податкових режимах для окремих видів діяльності між розвинутими країнами існують відмінності й іноді досить суттєві.

Країна, в якій податковий режим для даного виду діяльності є більш пільговим, ніж в інших країнах, являє собою по суті форму «податкового сховища» для цієї діяльності. Аналіз показав, що практично для будь-якої країни можна назвати вид діяльності (чи форму підприємства), у відношенні якої вона виступала б як «податкове сховище».

У той й же час необхідно зазначити, що за рівнем податкового тягаря всі країни світу можна поділити на дві групи: юрисдикції з високими податками та юрисдикції з ліберальним оподаткуванням.

До юрисдикцій з високим рівнем оподаткування (виходячи з загальнотеоретичного розуміння юрисдикції як правової сфери, на яку поширюються повноваження певного державного органу), належить більшість країн з розвинутою економікою і країн, що розвиваються: ставка податку на прибуток корпорацій і індивідуального прибуткового податку тут в межах 30 – 60%, ставки податків на розподіл прибутку у формі процентів, дивідендів і роялті – 15 – 35%. При цьому існує досить жорстка процедура створення компанії, контроль фінансової звітності.

До юрисдикцій з ліберальним оподаткуванням належать так звані офшорні юрисдикції, що приваблюють іноземний капітал шляхом надання спеціальних податкових та інших пільг. Відповідно, офшорна юрисдикція – країна чи особлива територія всередині країни, законодавство якої щодо заснування, управління та оподаткування компаній орієнтовано здебільшого на міжнародний, а не на внутрішній бізнес.

При цьому офшорною діяльністю визнається будь-яка офіційно дозволена закордонна комерційна діяльність іноземних юридичних і фізичних осіб в іноземних валютах з території країни реєстрації з юридичними і фізичними особами – резидентами іноземних країн у пільговому реєстраційному, валютному, митному, податковому і адміністративному режимі.

Слід також зазначити, що деякі країни через систему податкових пільг створюють режим для іноземних підприємців, близький до офшорного, але без формального ведення офшорного режиму (фактичні офшорні центри).

З точки зору визначення особливостей фінансово-правового статусу платників податків, які здійснюють податкове планування, заслуговує на увагу аналіз зв’язків між організаційно-правовою формою платника та можливостями здійснення ним оптимізації оподаткування.

Розглянемо деякі різновиди організаційно-правових форм, що найбільш часто використовуються офшорними компаніями.

Першою організаційно-правовою формою є повне товариство, або товариство з повною відповідальністю (Partnerships, General Partnerships, & Co, and Company) відрізняється від інших видів суб’єктів господарської діяльності насамперед солідарною відповідальністю всіх його учасників по зобов’язаннях товариства, включаючи особисте майно учасників. За законодавством деяких країн (США, Великобританія, ФРН та інші) повні товариства не визнаються юридичними особами та одержують відповідні податкові пільги. Податкове законодавство більшості країн не вважає підписання договору про спільну діяльність результатом створення нової юридичної особи, а відповідно не стягує податок на прибуток товариств. Податком на прибуток після його розподілу обкладається окремо кожний учасник товариства. Якщо учасники товариства перебувають на території однієї держави, то переваги мінімальні, а в разі участі в товаристві нерезидентних фірм, заснованих у «податкових оазисах», вигода очевидна. У товариства немає статутного капіталу, акцій, які можна було б купити або продати на ринку. Це об’єднання декількох, переважно дрібних, фірм або фізичних осіб (останнім часом практично не застосовується), що діють на підставі договору про спільну діяльність. Причому законодавства окремих юрисдикцій вимагають у назві даної компанії наявності однієї з таких приставок: Partnerships, General Partnerships, & Co, and Company.

Об’єднання юридичних осіб є більш популярним, чим фізичних, тому що у разі фінансових ускладнень компанії розплачуються своїм майном, залишаючи особисте майно учасників недоторканним. У разі, якщо справи йдуть добре, члени товариства користуються всіма перевагами й пільгами для даної категорії господарської діяльності.

Варто розрізняти товариства, створені за загальним правом (англійська правова модель), і товариства, засновані за цивільним правом (правова модель континентальної Європи).

Англійська правова модель ґрунтується на ігноруванні самостійної природи товариства й наданні йому статусу юридичної особи. Відповідно до Закону «Про товариства» 1890 р., на якому засноване законодавче регулювання даного питання в країнах, що застосовують англійське загальне право, «товариство є відносини, що існують між особами, що ведуть спільний бізнес із метою одержання прибутку» [116, с. 12].

Тому необхідною умовою існування товариства є наявність у ньому трьох елементів: об’єднання двох і більше учасників, ведення спільного бізнесу й отримання прибутку. Причому простого наміру для створення товариства (на відміну від компанії, що засновується простим рішенням засновників, незалежно від часу початку бізнесу) недостатньо. Об’єднавшись для ведення спільного бізнесу, всі учасники використовують фірмову назву, виступають як агенти, кожний з яких діє від імені всіх учасників товариства й у рамках тих видів діяльності, для здійснення яких створювалося товариство.

Традиційно (але не обов’язково) назва товариства містить у собі імена його учасників. Члени товариства настільки пов’язані між собою, що вихід навіть одного учасника з об’єднання спричиняє перереєстрацію або повну ліквідацію товариства. Якщо фірмова назва містить у собі імена (назви фірм), то його навіть не треба реєструвати. Фірмова назва – це просто зручна форма посилання на всіх учасників товариства. Так, приміром, якщо фірми «ЛИГА» та «IGG» вирішать рекламувати діяльність щодо просування своїх товарів, то рекламна компанія буде проводитися під вивіскою «ЛИГА IGG & Co» пропонують….» ЛИГА IGG & Co» не є новою назвою компанії, це просто означає, що дві фірми об’єдналися для просування товарів на ринку.

Підписання письмової угоди про спільну діяльність при створенні товариства відповідно до англійської моделі Загального права не обов’язково, і при відсутності такої угоди суд буде виходити з наявності «угоди, що мається на увазі».

Підбиваючи підсумок, слід зазначити, що товариство, створене за Загальним правом, не є самостійною юридичною особою. Тому його варто розуміти не як нову організацію, створену двома й більше юридичними особами, а як відносини між цими фірмами, що ведуть спільний бізнес незалежно одна від одної.

Правова модель континентальної Європи (у тому числі й України) значно відрізняється від англійської. Так, деякі країни (Франція, Німеччина, Україна й інші) визнають юридичний статус товариства й необхідність його обов’язкової реєстрації. Фірмова назва також підлягає обов’язковій реєстрації, причому у Франції навіть необхідно депонувати в Реєстрі спеціально оформлену угоду про товариство.

Наявність цивільного й торговельного права (такий розподіл повністю відсутній в англійській моделі) континентальної Європи припускає створення цивільних товариств (що не ведуть комерційну діяльність) і торговельних товариств, метою яких є ведення комерційної діяльності й отримання прибутку.

Всі учасники товариства несуть необмежену й солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства, заснованого відповідно до правової моделі континентальної Європи.

Наступною організаційно-правовою формою є змішане (командитне) товариство або товариство на вірі (limited partnership), в якому лише деякі учасники несуть повну відповідальність за зобов’язаннями товариства. Частина учасників може, таким чином, мати свою частку в доходах товариства, не ризикуючи при цьому збанкрутувати. Таким привілейованим учасникам зазвичай не дозволяється брати участь в управлінні справами: всі справи ведуть партнери з необмеженою відповідальністю.

Іншою організаційно-правовою формою, яка дозволяє ефективно здійснювати оптимізацію оподаткування, є компанія з обмеженою відповідальністю (limited liability company), яка поєднує ознаки товариства й компанії. Деякі елементи властиві товариствам, інші тільки компаніям. Так, за борги компанія відповідає винятково своїм майном, а при дотриманні певних умов вона одержує податкові пільги подібно товариству. У разі, якщо учасниками компанії є нерезиденти з пільгових територій, економія на податках цілком реальна, тобто доходи не обкладаються податком як таким, а податковий тягар перекладається на учасників.

Від акціонерного товариства компанія з обмеженою відповідальністю відрізняється тим, що внеском компанії є пай, що на відміну від акції не обертається на ринку. Щодо даного типу компаній застосовується більш ліберальне законодавство, ніж акціонерне. У деяких західних країнах число компаній з обмеженою відповідальністю значно перевищує число акціонерних товариств.

Такі види скорочень у назвах офшорних компаній можна віднести до цієї організаційно-правової форми [116, c. 19–22]:

– Ltd (Limited) – широко використовується компаніями, що реєструються в Англії, Ірландії й штаті Делавер;

– Inc (Incorporated) – в Америці;

– Corp. (Corporation), PLC (Public Limited Company), SA (Societe Anonima) – компанії, статутний капітал яких розділений на акції, використовуються в країнах, що застосовують англомовне право;

-  LLC (Limited Liability Company) – компанії, що реєструються в США й не припускають випуску акцій для необмеженого кола осіб;

-  LDC (Limited Duration Company) – компанія, заснована на англійській моделі права (в основному на Кайманових островах), створюється на певний строк, після закінчення якого необхідна ліквідація або перереєстрація;

-  NV (Naamloze Vennootschap), BV (Vennootschap Met Beperkte Aansparkelijkheid) – у Голландії й на Нідерландських Антильських островах;

-  Gmbh (Gesellschaft mit beschrankter Haftung), AG (Aktiengesellschaft) – в Австрії й Німеччині;

-  IС (International Company) – на островах Кука;

-  IBU (International Bank Unit) – офшорні банківські відділення на Кіпрі;

-  BANCORP – американська фінансова компанія.

Найбільшого поширення одержали компанії з обмеженою відповідальністю, зареєстровані в штаті Делавер (США), відомому своїм ліберальним податковим і адміністративним законодавством.

Наступна організаційно-правова форма – це міжнародна комерційна компанія (International Business Company, далі – IBC). З’явившись в офшорних зонах в останнє десятиліття 20 сторіччя, ця організаційно-правова форма набула найбільшого поширення. Міжнародна комерційна компанія багато в чому нагадує акціонерне товариство: капітал поділений на акції, що вільно обертаються на фондовому ринку; управління компанією здійснюється радою директорів; учасники мають обмежену відповідальність за зобов’язаннями міжнародної комерційної компанії. Єдиною відмінністю від акціонерного товариства є те, що законодавства багатьох відомих офшорних юрисдикцій зобов’язують IBC функціонувати в офшорному режимі, тобто вести комерційну діяльність поза територією своєї реєстрації й тільки з іноземними громадянами й компаніями для цієї юрисдикції. В обмін на згоду дотримуватися цих вимог адміністрації офшорних територій надають такі податкові пільги:

-  повне або значне звільнення від усіх місцевих податків і гербового збору;

-  відсутність вимог з надання адміністративної й бухгалтерської інформації, щорічного фінансового звіту й аудиту;

-  повна конфіденційність і анонімність власників компанії, яка досягається випуском акцій на пред’явника, без зазначення номіналу; можливість доступу до журналів реєстрації тільки зареєстрованим акціонерам або за рішенням суду;

-  міжнародним комерційним компаніям забезпечена максимальна безпека капіталовкладень, включаючи зміну юридичної адреси; можливість переказу капіталовкладень у іншу країну, а також злиття або поглинання іншою компанією;

-  допускається наявність одного акціонера, щорічні збори акціонерів необов’язкові й можуть проводитися поза юрисдикцією реєстрації компанії;

-  фінансова документація може зберігатися в будь-якій країні;

– строк реєстрації компанії від одного до двох днів.

Компаніям, зареєстрованим у більшості офшорних юрисдикцій, відповідно до Закону про IBC, дозволяється ведення таких видів діяльності: інвестиційна, банківська, трастова, володіння власністю, торгівля, продаж авторських прав і/або ліцензійних прав.

Міжнародні комерційні компанії реєструються на Британських Віргінських островах, Багамських островах, Беліз та ін. Так, тільки на Британських Віргінських островах у 1988 р. було зареєстровано 7100 компаній, в 1989 – 11800, в 1990 – 15000 і в 1991 році – 15600 нових міжнародних комерційних компаній [111, c. 271]. Дуже схожою з міжнародною комерційною компанією є нерезидентна компанія (Non-Resident Company), яка одержує звільнення від податків уже в момент реєстрації. Обов’язкові умови реєстрації компанії: засновники повинні бути нерезидентами, управління – здійснюватися з-за кордону, підприємницька діяльність – вестися тільки за межами юрисдикції своєї реєстрації. Нерезидентні компанії реєструються на острові Мен, в Ірландії й Гибралтарі.

Серед організаційно-правових форм, що використовуються в МПП, особливе місце посідають звільнені компанії (Exempted Company) – комерційні підприємства, зареєстровані як місцеві компанії, що згодом одержали від влади звільнення від деяких місцевих податків. Таке звільнення оформляється у вигляді спеціального свідоцтва (Exempt certificate) у разі, якщо місцева компанія заявляє, що вона не буде вести підприємницьку діяльність із резидентами даної юрисдикції. Свідоцтво оформляється з перерахуванням звільнених податків на певний строк і може бути продовжено. Ця організаційно-правова форма одержала поширення у відповідь на вимогу деяких країн, відповідно до якої іноземна компанія не обкладається податком у країні одержання доходу, тому що вона підлягає оподатковуванню в країні своєї реєстрації. Звільнені компанії реєструються в таких офшорних юрисдикціях: Гибралтар, Гернсі, Джерсі, Ірландія, острів Мен, Кайманові острови та інших.

Перераховані вище організаційно-правові форми використовуються офшорними компаніями таких типів: банками, фінансовими компаніями, трастами, інвестиційними фондами, судноплавними, страховими, лізинговими, ліцензійними, зовнішньоторговельними, холдинговими компаніями.

Вважаємо за необхідне зупинитися на деяких з них. У першу чергу проаналізуємо діяльность офшорних банків. Поняття «офшорний банк» об’єднує різноманітні з організаційної точки зору офшорні банківські підприємства. Загальним для них є те, що вони створюються і діють на основі офшорного режиму. Офшорний банк має право обслуговувати тільки іноземних клієнтів, а його операції, як правило, не повинні торкатися офшорної юрисдикції. Власниками (акціонерами) офшорних банків завжди є іноземні для даної юрисдикції громадяни та юридичні особи. В деяких юрисдикціях за офшорний банк може виступати резидентний банк, що здійснює офшорні операції. Такий банк має функціонуючий офіс та персонал. За фінансовим станом банків здійснюється контроль з боку Центрального банку даної держави. Однак ступінь і характер такого контролю і умови видачі ліцензій у різних юрисдикціях неоднакові. У світі налічується близько десяти великих офшорних банківських центрів. Серед них Кіпр, Кайманові острови, острів Мен, Багами, Панама. У даних юрисдикціях діє жорсткий режим контролю за банківською діяльністю, близький до світових стандартів. Це пояснюється турботою влади про репутацію банківських центрів. У деяких юрисдикціях видаються різноманітні обмежені ліцензії, вимоги до яких нижче, ніж для звичайних банків. Існує також ряд відносно молодих банківських юрисдикцій, де умови контролю за діяльністю офшорних банків мінімальні. До таких юрисдикцій належать Вануату, Науру, Західне Самоа, острови Кука і деякі інші. При заснуванні банку в цих юрисдикціях практично не існує ні вимог до розміру капіталу, ні ефективного контрольного органу. Для такого типу банківської політики в США використовувався вираз «банківська проституція».

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12