Дипломная работа: Організаційно-правові засади податкового планування з використанням зон зі спеціальним режимом оподаткування

Найбільш часто офшорні банки створюються для досягнення таких цілей:

·  отримання доступу до міжнародної мережі кореспондентських рахунків. Це дозволяє включитися в систему неформальних зв’язків банківського співтовариства, встановити партнерські зв’язки з великими банками і таким чином отримують доступ до їх фінансової інфраструктури;

·  забезпечення сприятливих умов реєстрації закордонного комерційного банку. У більшості держав світу виключно високі вимоги до репутації і капіталу банків, існують протекціоністські бар’єри. В цих умовах зареєструвати офшорний банк – часто єдина можливість заснувати за кордоном підприємство цього типу;

·  управління капіталом і обслуговування обмеженого кола клієнтів. Звичайно це дочірні фірми материнського підприємства, а також визначені групи підприємств, що вступили у фінансовий пул і закордонні філіали фірми (включаючи інші офшорні компанії) [108].

·  прибуткове вкладання коштів, що перебувають на його депозитах на світових фінансових ринках. Офшорні банки можуть проводити кредитні операції і забезпечувати кредитування групи підприємств, а також прибуткових ділових проектів третіх фірм. Для офшорного банку можливий вихід на міжнародний ринок сумісних кредитів.

·  податкове планування. Приміром, проценти на кредити іноземних банків, розташованих у певних державах (наприклад, на Кіпрі), за українськими податковими угодами не оподатковуються у джерела. Відповідно кредитування бізнесу в Україні вигідно здійснювати саме через ці юрисдикції.

Серед офшорних компаній, діяльність яких пов’язана з оптимізацію оподаткування, особливе місце посідають офшорні трасти. Траст являє собою механізм, який дозволяє одній особі (засновнику чи донору) передавати іншій особі (довірчому власнику чи опікуну) пакет довірчої власності для управління в інтересах третьої особи (однієї чи декількох), іменований бенефіціаром (вигодонабувачем).

До пакету можуть входити готівкові гроші, рухоме та нерухоме майно, у тому числі, і те, що перебуває в спільному володінні, цінні папери, інтелектуальна власність, страхові поліси (пенсійні та медичні) та інші майнові права. Його юридичним власником стає опікун. За опікуна може виступити довірча приватна особа, професійний фінансовий менеджер, трастова компанія чи банк, що має трастовий відділ.

Важливою сферою діяльності зарубіжних холдингових компаній є міжнародні операції з нерухомістю. Для ілюстрації можливостей використання холдингових компаній для зниження податкових платежів розглянемо одну з розповсюджених схем. У відповідності з нею володіння нерухомістю здійснюється не безпосередньо, а через посередницьку холдингову компанію. Для цього холдингова компанія розміщується в юрисдикції, де відсутні податки на доходи від переоцінки і продажу нерухомості. В офшорних юрисдикціях від податку на прибуток можуть звільнюватись орендна плата та інші доходи від нерухомості. Торгівля нерухомістю здійснюється шляхом продажу офшорній компанії, якій вона належить. В рамках пільгового режиму холдинговим компаніям звичайно надаються такі пільги: зниження чи відміна всіх видів податків у джерела на дивіденди; виключення отриманих дивідендів з податку на прибуток; відсутність податку на приріст і переоцінку капіталу і доходи від продажу активів; зниження податків на капіталізацію і власний капітал.

Існують холдингові юрисдикції двох основних типів. До першого типу належать держави, де холдингові фірми сплачують місцевий податок на прибуток, однак мають можливість користуватися перевагами угод про уникнення подвійного оподаткування. Серед них Швейцарія, Нідерланди, Кіпр. До другого типу – юрисдикції, де холдингові компанії з офшорним режимом звільнені від податків на прибуток. Однак ці країни звичайно не мають податкових угод з зарубіжними країнами. Тому холдингові фірми не мають можливості користуватися відповідними пільгами. Здебільшого холдингові юрисдикції, які належать до другого типу (за винятком Люксембургу), розташовані в офшорних зонах.

Більшість офшорних схем призначена для того, щоб доходи з третіх країн переказувалися через холдингові юрисдикції першого типу і накопичувалися в компаніях у офшорних зонах.

До юрисдикцій змішаного типу можна віднести Нідерландські Антілли, Мадейру, Маврикій (значення двох останніх поки що незначне). На цих територіях наявність деякої кількості податкових угод поєднується з можливістю отримання компанією офшорного статусу.

Холдингові фірми можуть використовуватися в комбінації з фінансовими компаніями, офшорними банками, торговельно-посередницькими фірмами та іншими видами офшорних фірм.

У ході розгляду питання про організацію міжнародного податкового планування отримуємо висновок про те, що спосіб та характер діяльності і визначає зрештою подальший вибір організаційно-правової форми платника податку та зумовлює особливості його фінансово-правового статусу.

2.2 Податкове планування з використанням зон зі спеціальним режимом оподаткування

Для розуміння сутності податкового планування з використанням зон зі спеціальним режимом оподаткування доцільно звернутися до аналізу співвідношення понять «зони зі спеціальним режимом оподаткування» та «офшорні зони».

Як і будь-яке інше явище, виникнення офшорних зон було зумовлено рядом об’єктивних причин. Насамперед, їх зародження зумовлене можливістю розвитку й необхідністю виникнення даного процесу, які збіглися в часових рамках.

Можливості виникнення офшорних зон сприяли два основних фактори. Насамперед, це ослаблення військово-політичної напруженості у світі наприкінці 50-х рр. Другий фактор – здобуття незалежності більшістю колишніх колоній, на території яких у першу чергу й стали формуватися офшорні зони. У даній роботі під необхідністю виникнення того або іншого явища розуміється ситуація, у рамках якої подальше функціонування конкретних процесів без змін стає скрутним або навіть неможливим.

Звернувшись до історії, можна відмітити, що спочатку деякі невеликі держави з обмеженими економічними ресурсами свідомо пішли на створення особливої законодавчої структури з головною метою – залучити іноземні ресурси та капітал, активізувати міжнародну торгівлю. Натомість пропонувалась низка вигідних умов для організації і ведення підприємництва, головною з яких було істотне зниження податкового тягаря чи повне звільнення від податків на доходи.

Історія походження офшорних зон не така вже й утаємничена, як могло б здатися на перший погляд.

Цей процес розпочався в період розквіту фінікійців, коли стародавні Афіни ввели двохвідсотковий імпортний і експортний податок, то грецькі і фінікійські купці почали робити об’їзд в двадцять миль, щоб уникнути сплати цих зборів. Незабаром найбільші сусідні острови стали сховищами для безмитної і безподаткової торгівлі і місцями накопичення для контрабандного ввозу товарів у Афіни без сплати податків. Потім великим центром вільної торгівлі була столиця першого афінського морського союзу – острів Делос. Щодо середньовіччя, то слід згадати італійські міста Ліворно та Трієст, та югославський Шибеник, а історія інституту довірчого володіння – траста як засобу податкового планування сягає часів хрестових походів.

У п’ятнадцятому столітті Фландрія була процвітаючим міжнародним центром з невеликою кількістю обмежень чи податками на місцеві чи іноземні товари. І решті-решт англійські купці віддавали перевагу продажу своєї бавовни у Фландрію, а не в Англію, де вони повинні були б сплачувати високі податки і мита.

У XVIII ст. зони вільної торгівлі з’явились у Гібралтарі та Бангкоці [66]. Історія острова Мен як міжнародної «податкового оази» нараховує вже до трьох віків. Сьогодні, у минулому центр вільної торгівлі, являє собою престижну податкову гавань [106]. В 30-х роках ХХ ст. почали формуватись офшорні юрисдикції в Люксембурзі, Панамі і на Нідерландських Антильських островах.

США ведуть історію уникнення від сплати податків ще з вісімнадцятого століття. Для уникнення від імпортного податку, що накладала Англія, американські колоністи переміщували і направляли свою торгівлю через Латинську Америку.

Період остаточного краху колоніальної системи та отримання незалежності цілою групою країн Африки, Азії, Атлантичного океану, басейну Тихого океану став початком переміщення світового економічного розвитку в «молоді» країни так званої світової периферії. Суттєвої ваги в системі світового господарства набули нові індустріальні країни Азії, Латинської Америки, Китайська Народна Республіка, країни ОПЕК.

Поглиблення міжнародного поділу праці та активне залучення якнайбільшої кількості країн у світогосподарські зв’язки через інтернаціоналізацію виробництва та міжнародну торгівлю привело до суттєвого збільшення ролі світового руху капіталів. Це стало причиною формування фінансової інфраструктури, орієнтованої на обслуговування потужних грошових потоків, які переміщуються між окремими країнами у вигляді прямих і «портфельних» інвестицій.

Світова фінансова інфраструктура у вигляді банків, страхових компаній, інвестиційних фондів стала «кровоносною» системою світової економіки, обслуговуючи інтереси окремих країн та їх груп. Цей процес інтеграції світової фінансової системи характеризується перманентністю і безперервністю. Міжнародний рух капіталів (значний за масштабами та доволі гнучкий) сприяв розвитку не тільки індустріально потужних країн, але й утворював передумови для економічного зростання країн, розміщених у віддалених куточках земної кулі.

У сучасній економіці найважливішою метою створення офшорних юрисдикцій є залучення фінансового бізнесу. Швейцарія являє собою першу сучасну модель юрисдикції фінансової таємності, створену як сховище для іноземного капіталу та центру обміну грошей. У ХVІІІ ст. Місцева Рада Женеви (Швейцарія) прийняла закон, який вимагав від банкірів вести облік рахунків своїх клієнтів, але забороняв їм розкривати цей облік кому б то не було без чітко висловленої згоди Місцевої Ради.

Соціальний і політичний переворот у Німеччині в 30-х роках минулого століття і набуття чинності швейцарського Закону про банківську таємницю в 1934 році, який був переглянутий в 1971 році, забезпечив Швейцарії значні фінансові інвестиції. Мільярди доларів європейського багатства зберігалися в безпеці в швейцарських банках під час Другої Світової війни.

Останнім часом інші країни приймали закони про банківську таємницю на зразок швейцарських, що зумовило виникнення конкуренції у сфері залучення міжнародних капіталів. Багато країн – податкових сховищ розглядають фінансовий бізнес як відносно стабільне джерело доходів і активно розвивають його, проводять політику залучення фінансового бізнесу. Для багатьох острівних держав даний вид діяльності є єдиним можливим способом залучення ресурсів для економічного розвитку. Багато держав організовують семінари, на яких їх посадові особи виступають зі статтями, рекламуючи переваги своєї країни як податкового сховища і юрисдикції фінансової таємності. Барбадос, приміром, нещодавно прийняв банківське законодавство для покращання своєї конкурентоспроможності як фінансового центру. Багами почали дуже агресивну кампанію для того, щоб стати центром реєстрації банків, страхових компаній і суден. Серед юрисдикцій, які гарантують режим фінансової таємниці, найшвидше розвиваються Кайманові острови, які перетворилися в одне з найбільших податкових сховищ світу. Сьогодні там зареєстровано до 18000 корпорацій, що перевищує кількість місцевих мешканців, і вважається, що є телексний апарат на кожного чоловіка, жінку і дитину на острові Гранд Кайман. За офіційними даними уряду Кайманових островів, через конфіденційні банківські рахунки цієї держави щорічно проходять близько 10 мільярдів доларів.

Ідея офшорного бізнесу наприкінці ХІХ ст. спиралась на судові прецеденти британських судів з питань оподаткування іноземних резидентів. Передусім цей вид бізнесу був пов’язаний з використанням «гавані зручного флоту», а потім поширився на сферу фінансів і надання різного роду послуг.

Першим історичним прецедентом «податкового сховища» в Європі було м. Кампіоне на кордоні між Швейцарією та Італією, яке спонтанно стало таким після відмови обох країн від податкової юрисдикції над цим населеним пунктом.

У повоєнний період кількість офшорних центрів у світі обчислювалось одиницями. Однак, з початку 70-х років розпочався своєрідний бум у створенні офшорних центрів.

Основи сучасної практики офшорного бізнесу були розроблені і впроваджені британськими юристами, банкірами, страховиками і судновласниками. Тому, насамперед, «податкові гавані» створювались в Великобританії і в колишніх її колоніальних володіннях. Британські офшорні центри почали розвиватися в 60-х роках як податкові сховища для заможних британців, які намагались уникнути сплати податків, що сягали тоді 80–90%. Як такі центри виступали невеликі острівні держави – колоніальні володіння і залежні території Великобританії. Поряд з розвитком світової економіки все більша кількість країн стала створювати на своїй території офшорні зони, приваблюючи фінансові організації і приватних осіб меншими податками, мінімальним регулюванням підприємницької діяльності і суворими законами про конфіденційність.

Період масового виникнення територіальних офшорних утворень можна віднести до 60-х рр. минулого сторіччя. Таким чином, основні світові офшорні центри вкрай молоді, і навіть самим старим з них немає ще й 50 років. Серед найбільш «старих» офшорних зон: острови Мен, Гернсі, Джерсі, Гібралтар, а також Ірландія і Панама. Саме ці країни і території впродовж досить тривалого часу не тільки обслуговували інтереси європейського бізнесу, але і замикали на собі значну частину всіх офшорних операцій.

Однак у розрізі сучасних макроекономічних процесів офшорні зони можна віднести до вже невід’ємних явищ економічного життя. В умовах мінливого економічного і політичного середовища будь-яке явище, будь-яке самостійне організаційне об’єднання, що проіснувало такий тривалий строк, як офшорні зони, можна вважати таким, що відбулося.

Очевидно, що прагнення до створення офшорних зон виникло не раптово, а було підготовлене історичними процесами інтернаціоналізації світової економіки. Основною причиною підвищеного «попиту» на офшорні зони у 60-х роках ХХ століття став якісно новий зміст економічної інтеграції, який вона отримала завдяки розвитку міжнародних ринків позичкових і виробничих капіталів. Відбулось це завдяки бурхливому розвитку у другій половині минулого століття транснаціональних корпорацій, експансія яких разом зі швидким зростанням міжнародного товарообігу зумовила потребу не лише значного збільшення фінансових ресурсів, але й вільного доступу до них у будь-якому куточку планети. Така необхідність породила позанаціональні ринки капіталу, сприяла інтернаціоналізації банківської діяльності. Свідченням цього є той факт, що «в 1971 році іноземні активи національних банків усіх країн світу за депозитними вкладами становили 208 млрд. дол., в 1980 році – 1839 млрд. дол., в 1990 році – 6791 млрд., а в 1995 – більше 8 трлн. дол. «[205, С. 82]. Це, в свою чергу, сприяло виникненню підвищеного попиту на посередницькі фінансові операції і послуги з використання різноманітних норм, регулюючих діяльність фінансових компаній і оподаткування їх доходів у різних частинах світу.

Кількість офшорних центрів динамічно зростала у 70-х та особливо у 90-х роках XX століття. Зростала і чисельність промислово розвинених країн, підприємства яких використовують офшорний режим для оптимізації власних фінансових потоків.

Початок світового офшорного буму пов’язують також із антиінфляційними заходами, розпочатими Федеральною резервною системою США в 70-і рр., зокрема з застосуванням підвищених резервних вимог для банків. Через ці вимоги великі американські транснаціональні корпорації почали відкривати власні банки-філії за межами США для фінансування своїх операцій – спочатку у Швейцарії, а потім і в інших офшорних зонах. Окремі економісти пов’язують розвиток офшорних фінансових центрів із прагненням грошового капіталу довести свою перевагу над продуктивним капіталом, що виражається в більшій частині додаткової вартості вироблюваної на одиницю капіталу [216].

На початок 80-х рр. налічувалося близько 60 офшорних зон. Станом на середину минулого десятиліття у всьому світі існувало близько 65 офшорних центрів, які були досить нерівномірно розподілені за континентами і країнами. Так, у Південній Америці було зареєстровано 19 центрів, в Європі – 17, у Азії – 12, у Океанії – 7, у Північній Америці – 5, у Африці – 4, у Австралії – 1 центр. До 70% всіх офшорних центрів створено в країнах і на територіях, що розвиваються, інші – в промислово розвинених державах. До кінця XX в. у світі налічувалося понад 80 офшорних зон, причому щороку з’являлося 1–2 нові офшорні зони, така ж кількість офшорних юрисдикцій припиняла своє існування.

Як правило, офшорні центри розташовуються на територіях, островах і архіпелагах з вигідним географічним розташуванням, розвинутими транспортними і телекомунікаційними мережами, поблизу великих міжнародних фінансових і торгових центрів. Одним із шляхів подолання існуючої економічної відсталості невеликих і зовсім малих за територією країн став у другій половині XX століття географічний зсув ділової активності та пов’язаний з цим розвиток офшорів. Прикладом подібних країн є Багамські, Бермудські, Нормандські острови, острів Мен, Ліхтенштейн. У цих країнах існує значний потенціал не залучених або недостатньо залучених у господарський обіг природних і трудових ресурсів, деякі з них мають вигідне геополітичне розташування. Але характерна їх ознака – це економічна відсталість.

Створення та діяльність офшорних зон в останні десятиріччя проходило надзвичайно активно. Цьому сприяло позитивне ставлення багатьох країн до розвитку офшорних форм ділової активності на їх території.

Офшорні фінансові центри існують по усьому світу, відповідно до оцінок ООН від 60 до 90 держав практикують розвиток офшорної індустрії на своїй території [225]. Департамент США зараховує до офшорних зон 56 юрисдикцій, включаючи самі США. За деякими оцінками, найбільшим офшорним фінансовим центром є Лондон [213].

Позитивне значення для становлення офшорних зон і пов’язаних з ними способів ведення фінансово-господарської діяльності мала розпочата в середині минулого століття науково-технічна революція. Без її досягнень, що втілилися в розвиток різноманітних передових інформаційних технологій і засобів зв’язку, було б неможливе ефективне функціонування багатьох офшорних структур. Так, звичайною для офшорного бізнесу є ситуація, коли підприємство зареєстровано в одній країні, діяльність веде в іншій (інших), банківський рахунок відкритий у третій, а власник мешкає в четвертій.

Останніми роками масштаби офшорного бізнесу зростають досить стрімкими темпами. За існуючими оцінками, в середині 90-х р. до половини всього обсягу світових валютних операцій проходило через офшорні центри. Досить наочно про роль офшорного бізнесу в світовій валютно-фінансовій системі і в русі капіталу свідчать дані спеціального дослідження, проведеного експертами Міжнародного валютного фонду (далі – МВФ).

Офшорні зони та території тією чи іншою мірою сприяють активнішому переміщенню капіталів і, виконуючи роль регулюючих клапанів, є провідниками експорту та імпорту капіталів.

З точки зору оцінки рівня розвитку офшорної діяльності особливої уваги заслуговує підготовлена МВФ доповідь, у якій проаналізовані масштаби і динаміка зарубіжних банківських депозитів у сімох найбільших офшорних центрах (Багамські острови, Гонконг, Бахрейн, Панама, Сінгапур, Кайманові острови, Нідерландські Антильські острови).

У процесі дослідження виявилося, що накопичені зарубіжні банківські депозити за своїми розмірами значно перевищують основні макроекономічні показники країн перебування і суттєво перевищують звичайні потреби банківського обслуговування національних економік. Сукупні зарубіжні банківські депозити всіх сімох офшорних центрів дорівнювали в 1975 р. 21,7% таких депозитів усіх розвинутих країн світу, 1980 р. – 27,6%, 1985 р. – 28,1%, 1990 р. – 27,1%, в 1995 р. – 28,3%.

За оцінками експертів МВФ, в окремих країнах доходи від офшорного бізнесу сягають 30 – 40% валового продукту.

Про масштаби офшорного бізнесу свідчать і дані про кількість офшорних компаній, зареєстрованих у цих центрах. Так, у Панамі на початку 90-х р. було зареєстровано близько 120 тис. офшорних компаній, на острові Мен – 40 тис., в Гібралтарі – 25 тис., в Ірландії – 22 тис., на Багамах – 21 тис., на островах Гернсі та Джерсі – по 20 тис., на Кайманових островах – 18 тис., на Кіпрі – 13 тис.

У міру того як розвивався міжнародний бізнес почали з’являтися не тільки банківські, але й інші офшорні структури – торговельні, страхові, інвестиційні. У підсумку в 90-і рр. XX ст. почався справжній бум офшорного бізнесу, з’явилося від 1,5 до 3 млн. офшорних компаній, у тому числі до 50 тис. російських [98, c. 31]. При цьому, якщо до початку 90-х рр. їхня кількість щорічно збільшувалася на 20%, то в 90-х рр. уже на 40–50%. За оцінками глобальної організації «ОКРА», що пропонує професіональні консалтингові послуги у сфері офшорного підприємництва, 15000 компаній створюються для офшорних цілей щорічно в одному тільки Гонконгу і ще 50000 в інших офшорних юрисдикціях [230].

Це означає, що загальна кількість компаній, які створюються в цілях ведення офшорного підприємництва, перевищує 100000 за рік.

Окрему увагу необхідно приділити питанню формування законодавчої бази офшорного підприємництва. При формуванні правової основи офшорних юрисдикцій компетентні органи останніх орієнтуються на:

-  загальноприйняті світові правові норми в частині офшорного підприємництва,

-  власні економічні, політичні і соціальні інтереси, яким повинно слугувати офшорне підприємництво на їх території,

-  економічні інтереси користувачів офшорних послуг, зокрема на великий попит з боку міжнародного бізнесу. Тому відповідні органи офшорних юрисдикцій постійно враховують зміни, що відбуваються в підприємницькій сфері в цілому.

Таким чином, офшорне законодавство постійно розвивається, причому в ньому враховуються зміни в різних офшорних юрисдикціях і розроблюються найбільш привабливі й ефективні можливості для підприємців та інвесторів. Найбільш значущими міжнародними законодавчими актами, що стосуються офшорної діяльності [49], є Правила страхування в умовах офшору (1992 р.), Припис про майно, що управляється на основі доручення (1992 р.), Закон про міжнародні компанії (1994 р.).

Загальновідомо, що формування спеціального законодавства офшорних зон розпочалося досить давно. І, хоча більшість нормативно-правових актів, які визначають юридичні засади діяльності офшорних компаній у різних сферах бізнесу, а також умови заснування трастів, була прийнята у 80–90-х рр. XX ст., ряд держав мають більш давню історію законодавчого забезпечення сучасного офшорного бізнесу. Приміром, у Гернсі, Панамі, Гонконгу, Монако, Люксембурзі, Ліхтенштейні, Ірландії відповідне законодавство існує з кінця XIX та першої половини XX ст.

У ХІХ ст. уряд Великобританії і ряд урядів інших країн ввели законодавче положення про обмеження відповідальності, яке дозволило створювати компанії, в яких максимально можливі втрати власників обмежувались би розмірами їх акціонерного капіталу. Це було необхідно для заохочення ділового інвестування, оскільки, згідно з існуючою тоді практикою, у разі банкрутства кредитори могли претендувати на майно власника компанії і повністю розорити його і його сім’ю.

Розмежування компаній з обмеженою відповідальністю і їх власників дійсно сприяло пожвавленню ділової активності в країнах, які прийняли подібні законодавства. Крім того, податки на фізичних осіб і компанії встановлювались, як правило, різні, що відкрило можливість для так званого податкового планування, яке на практиці означало пошуки законних шляхів зниження оподаткування.

Так, у Гернсі Закон про компанії був прийнятий у 1908 р.; в Ірландії Закон про довірених осіб – у 1893 р. з поправками 1925 p.; у Ліхтенштейні Закон про приватних осіб та компанії – у 1926 p., a Закон про трастові підприємства – у 1928 р. Люксембург має Закон про комерційні компанії з 1915 p., а Закон про холдингові компанії – з 1929 p.; у Панамі Закон про компанії було прийнято у 1927 р. тощо.

Крім того, прийняттям законів у 1915, 1923 та 1929 роках Люксембург надав пільги холдинговим компаніям. А Панама своєчасно відреагувала на високі податки в промислово розвинених країнах у сфері судноплавства, прийнявши у 1925 році Закон про пільговий режим приписки суден і оподаткування фрахтових операцій.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12