Дипломная работа: Організаційно-правові засади податкового планування з використанням зон зі спеціальним режимом оподаткування

На території спеціальної (вільної) економічної зони запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб [134].

Щодо суттєвих ознак спеціальних (вільних) економічних зон у науковій літературі також не існує єдиної думки. Залежно від того, які ознаки досліджуваних територіально-господарських утворень визначаються основними, формуються і різні погляди на поняття та класифікацію зон.

Беручи до уваги загальновідомі моделі вільних зон, у процесі систематизації розмаїття відомих нам ознак, що характеризують окремі спеціальні (вільні) економічні зони, виділимо основні (суттєві) ознаки: інтеграція у світову економіку; розвиток міжнародного співробітництва; умовна екстериторіальність щодо митних кордонів та індиферентність до торгового режиму приймаючої держави; спрямованість на активізацію підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності; використання для власного розвитку зовнішніх фінансових ресурсів, у тому числі – прямих іноземних інвестицій; стимулювання розвитку місцевих факторів виробництва і забезпечення зміни існуючих на момент створення зони продуктивних сил та економічних потенціалів; особливий (відрізняється від загального, існуючого на території держави розташування) організаційно-правовий механізм; наявність чітко визначеного кордону.

Тому ми, зважаючи на неузгодженість думок щодо понятійного апарату серед вчених і практиків, у своїй роботі оперуємо терміном «зони зі спеціальним режимом оподаткування». Дисертант вважає, що категорія «вільна економічна зона» має використовуватись для позначення зон, створених відповідно до вітчизняного законодавства, термін «офшорні зони» може вживатися щодо територій за межами України, в межах яких передбачено спеціальний режим оподаткування і здійснення підприємницької (офшорної) діяльності. Термін «зони зі спеціальним режимом оподаткування» має універсальний характер і може застосовуватися до будь-яких територій, де діють особливі податкові режими.

Відповідно до статті 403 Господарського кодексу на території України можуть створюватись спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристсько-рекреаційні, страхові, банківські тощо. Окремі зони можуть поєднувати в собі функції, властиві різним типам спеціальних (вільних) економічних зон.

У Концепції створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні згадується про можливість створення в країні залежно від господарської спрямованості та економіко-правових умов діяльності таких вільних економічних зон: зовнішньоторговельні зони, комплексні виробничі зони, науково-технічні зони, туристсько-рекреаційні зони, банківсько-страхові (офшорні) зони, зони прикордонної торгівлі [152].

Так, зовнішньоторговельну зону законодавець визначає як частину території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без сплати мита і митних зборів або з її відстроченням. Створюються ці зони з метою активізації зовнішньої торгівлі (імпорт, експорт, транзит) за рахунок надання митних пільг, послуг щодо зберігання і перевалювання вантажів, надання в оренду складів, приміщень для виставкової діяльності, а також послуг щодо доробки, сортування, пакетування товарів тощо. Форми їх організації: вільні порти («порто-франко»), вільні митні зони (зони франко), митні склади.

Це один з найбільш розповсюджених і, без сумніву, найбільш стародавній тип ВЕЗ, який характеризується сталим режимом діяльності, дозволяє використовувати наявні транспортно-географічні та геополітичні переваги країни розташування, потребує відносно незначних коштів на заснування і в разі достатньої спрацьованості проекту має дуже швидку окупність.

Комплексні виробничі зони визначаються як – частини території держави, на яких запроваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінансовий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємництва, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства, розширення зовнішньоекономічних зв’язків, запозичення нових технологій, забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму експортних виробничих зон, де розвивається насамперед експортне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно складальні операції, та імпортоорієнтованих зон, головна функція яких – розвиток імпортозамінних виробництв.

Вони є найбільш результативними з позицій економічного ефекту, оскільки не лише стимулюють «точкове» зростання виробництва в регіоні розташування, а сприяють реструктуризації та модернізації приймаючого господарства, активізують науково-технічний обмін, позитивно впливають на зовнішньоторговельний баланс.

Наступний тип – науково-технічні зони – ВЕЗ, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу, досягнення нової якості економіки через стимулювання фундаментальних і прикладних досліджень, з подальшим впровадженням результатів наукових розробок у виробництво. Вони можуть існувати у формі регіональних інноваційних центрів-технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробничих парків (технологічних, дослідницьких, промислових, агропарків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів. Зазначені зони є одним з найбільш складних утворень серед ВЕЗ. Найчастіше вони зустрічаються в практиці високорозвинених країн та нових індустріальних держав, оскільки базуються на значному інтелектуальному потенціалі приймаючої країни. Проекти цих зон розраховуються на довгострокову перспективу, що визначається як тривалістю періоду створення і критеріями ефективності, так і періодом окупності капіталовкладень. Саме вони можуть надати інноваційної спрямованості економіці, допомагають підтримувати високі конкурентні позиції держави в сучасному світі, де фактор науково-технічного прогресу є вирішальним.

Досить поширеними є і туристсько-рекреаційні зони – вільні економічні зони, які створюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (в тому числі із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу.

Банківсько-страхові (офшорні) зони – це зони, в яких запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України. Дисертант має підкреслити, що розгляд «банківсько-страхових зон» як синоніма «офшорних зон» призводить до безпідставного змішування цих понять.

Зони прикордонної торгівлі – частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і торгівлі.

Крім названих вище п’яти основних типів ВЕЗ відповідно до Концепції створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні можуть існувати вільні зони, які мають основні риси та елементи декількох зазначених типів. Тобто, в результаті поєднання місцевої специфіки та «класичних» моделей вільних економічних зон можуть формуватись багатофункціональні ВЕЗ.

Створення кожної окремої економічної зони та надання кожній окремій території спеціального режиму інвестування завжди були предметом державних рішень. Про це свідчить нормативне регулювання спеціальних (вільних) економічних зон та територій пріоритетного розвитку. Необхідно зазначити, що правове поле функціонування зон визначено рамковим законом.

Порядок створення і ліквідації та механізм функціонування спеціальних (вільних) економічних зон на території України, загальні правові та економічні основи їх статусу, а також загальні правила регулювання відносин суб’єктів економічної діяльності цих зон з місцевими радами народних депутатів, органами державної виконавчої влади та іншими органами, державну стратегію і тактику в галузі розбудови спеціальних зон і територій пріоритетного розвитку визначають три основоположні документи: Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992 р., постанова Кабінету Міністрів України «Про концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні» №167 від 14 березня 1994 р. та постанова Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності» №1756 від 24 вересня 1999 р. Проте базового закону, присвяченого регламентації організаційно-правових засад запровадження спеціального режиму інвестиційної діяльності не існує.

Отже, створення та функціонування спеціальних територій регламентується окремими нормативними актами, зокрема загальними законами України та Указами Президента України [166, 167].

Сьогодні можна констатувати, що спільна робота Кабінету Міністрів та Верховної Ради України щодо створення умов для залучення додаткових інвестиційних ресурсів для розв’язання соціально-економічних проблем регіонів дає перші результати. На всіх дев’яти територіях, де запроваджено спеціальний режим інвестування, та у десяти з одинадцяти спеціальних економічних зон, крім спеціальної економічної зони «Інтерпорт Коваль» практична діяльність розпочата.

Поряд з цим слід особливо підкреслити, що сьогодні в Україні не створено жодної офшорної зони. А також законодавчо не визначено правові засади створення та норми діяльності офшорних зон. Зупинимося на цьому питанні детальніше.

Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні пов’язує офшорні зони лише з банківською та страховою діяльністю [152]. Привертає увагу й те, що проект Податкового кодексу України визначає офшорні зони також як «спеціальні економічні зони, в яких застосовуються особливі правила оподаткування» [171]. Дисертант вважає, що таке визначення не адекватне змісту терміна і призводить до змішування понять «спеціальна (вільна) економічна зона» та «офшорна зона». З огляду на це, пропонуємо замінити у проекті Податкового кодексу України термін «офшорні зони» на «зони із спеціальним режимом оподаткування» та визначити їх як «зони, які здійснюють реєстрацію іноземних компаній та в яких застосовуються особливі пільгові ставки та спрощені правила оподаткування».

У зазначених документах, на нашу думку, не повністю розкрита також сутність понять «офшорна зона» і «офшорна компанія». Наголошується лише на одному різновиді офшорів – банківсько-страхових, тоді як у світі існує практика створення великої кількості офшорних зон за їх певними видами економічної діяльності та обслуговуванням окремих сфер економіки (торговельні, банківські, фінансові (інвестиційні), транспортні, страхові, ліцензійні, холдингові операції та операції з управління та володіння власністю).

Звернувшись до детальної, розкритої раніше, характеристики спеціальних (вільних) економічних зон загалом та їх типів зокрема, ми дійшли висновку, що офшорні зони за своїм змістом містять, поряд із загальними ознаками, мають специфічні, притаманні лише їм. Особливість їх полягає в тому, що засновниками підприємства в офшорній зоні мають бути виключно нерезиденти країни реєстрації; створення офшорних зон не впливає на розвиток місцевих факторів виробництва, офшорні підприємства не мають права здійснювати будь-яку виробничу діяльність; офшорні компанії займаються підприємницькою діяльністю за межами країни реєстрації та не отримують доходів з джерел на території реєстрації; фінансові операції повинні здійснюватися лише за рахунок валютних ресурсів, що залучаються ззовні; офшорні компанії мають справи лише з нерезидентами країни реєстрації, а також за відсутності в офшорних зонах пільг митного характеру (притаманних спеціальним (вільним) економічним зонам), винятків із національного законодавства про працю, землю тощо.

Зазначена специфіка дає дисертантові підстави приєднатися до позиції тих науковців, які заперечують доцільність розгляду офшорних зон як типу спеціальних (вільних) економічних зон. Виправданим є чітке розмежування цих категорій у ході здійснення нормативно-правового регулювання. Отже, назріла нагальна необхідність прийняття досконалого нормативно-правового законодавства, яке б визначило поняття офшору та його характерні ознаки, за допомогою чого можна було б з’ясувати особливості правового режиму оподаткування, принципи встановлення резидентності, механізм їх функціонування, а також загальні правила регулювання відносин між суб’єктами офшорної діяльності.

Поряд з цим, міжнародний досвід свідчить про те, що закріплення особливостей офшорної діяльності в нормативно-правових актах не завжди доречно. Так, лише досить невелика кількість офшорних юрисдикцій виділяють офшорний сектор у системі свого господарства, а такі провідні центри офшорного бізнесу як Люксембург, Швейцарія, Нідерланди взагалі не визнають такого поняття щодо своєї економіки. В офіційній статистиці цих країн офшорний сектор, як правило, включається в структуру сфери послуг чи, зокрема, фінансових послуг. Для виявлення масштабів розвитку саме офшорних форм ділової активності доводиться використовувати непрямі дані і експертні оцінки. Так, приміром, буде цілком логічним майже повне ототожнення банківського сектора Гібралтару чи острова Мен з офшорною індустрією, оскільки масштаб внутрішніх банківських операцій їх не може бути істотним через незначні масштаби власної економіки. В інших випадках (приміром, у Швейцарії) таке ототожнення невиправдане. Більшість країн публічно заявляють про велике значення офшорного сектора для свого господарства (в офіційних довідкових матеріалах), не вказуючи точних даних.

Можна припустити, що офшорні компанії є органічною, але не основною частиною економіки промислово розвинутих країн. Це, однак, не перешкоджає їм виступати як найважливіші світові офшорні центри.

У сучасній Україні сформувалась група підприємців, що послуговуються офшорними схемами, використовуючи у своїй діяльності «чорну готівку», «чорні і сірі схеми», офшори-одноденки. Вся їх діяльність зводиться до перекачування валюти (зазвичай кримінального походження) на свої офшорні рахунки за кордоном за фіктивними імпортними та експортними контрактами. Ці «підприємці» і не ставлять перед собою за мету мінімізувати податки, ідеться про кримінально карне ухилення від сплати податків. У більшості випадків ця валюта повертається в Україну, але вже в іншій якості і з метою легалізації для отримання надприбутку. Ця проблема чекає розв’язання з боку компетентних органів. Наше завдання – дослідження офшорних зон з точки зору мінімізації оподаткування українських компаній і впливу цього процесу на економіку країни. Повертаючись до питання державного регулювання діяльності, пов’язаної із створенням і використанням зон зі спеціальним податковим режимом, доречно згадати вислів професора Шенаєва В.Н., який в своїй монографії стверджує «…почали запроваджувати нові податки, збільшувати податкові ставки. В результаті зруйнувалась акумуляція грошових нагромаджень підприємств. У них бракувало коштів а ні на розширення виробництва, а ні на амортизаційні відрахування, та на поповнення особистих обігових коштів. Населення втратило заощадження через знецінення національної валюти. Цілком зрозуміло, що якщо немає заощаджень і грошових нагромаджень, то й не може здійснюватися інвестиційний процес. Заклики уряду – кредити скоротити, грошову масу скоротити, податки збільшити – лунають й досі» [204, с. 31].

Тому в умовах пошуку способів виживання український підприємець закладає в поняття офшорного бізнесу більш глибокий зміст, ніж його колеги за кордоном. Участь в офшорних схемах неофшорних фірм – як резидентів, так і нерезидентів – українська специфіка офшорного бізнесу, відповідь українських підприємців на недосконалість українського законодавства, на нездатність держави дійти до уніфікації основних положень валютного, податкового і митного законодавств. Так, за оцінками міжнародних експертів, Україна займає перші позиції в переліку країн з найвищим інвестиційним ризиком і країни з великим ступенем розвитку організованої злочинності. Сумарна геополітична оцінка місця України трьома групами експертів є такою: «це – маловпливова європейська держава «буферної зони», на «перехресті» впливів заходу і Росії, місце якої в світі чітко не визначено» [45, с. 4]. Найбільшому інвестиційному ризику піддані сектори зв’язку, палива і енергетики.

З цих причин заснування офшорної компанії за кордоном визначається не тільки економічними причинами, пільговим оподаткуванням, економічною передбачуваністю, але й обставинами політичного і навіть психологічного характеру – бажання мати «свою іноземну компанію». Західні компанії нерідко відкривають свої дочірні компанії чи філіали за кордоном, тому що їм необхідна присутність на тих іноземних ринках, де вони пропонують свої товари чи послуги чи, збираються увійти в новий перспективний ринок. Проте саме економічна доцільність створення офшорної компанії за кордоном є головним аргументом.

Аналіз офшорного бізнесу засвідчує, що найбільша група українських підприємців ставить замету диверсифікувати свій капітал шляхом розміщення його у високоліквідних іноземних авуарах, що приносять стабільний дохід. Реінвестуючи валютні кошти в українську економіку, вони отримують новий статус – нерезидент, що дає даній категорії підприємців можливість користуватися всіма перевагами українського валютного законодавства. Статус підприємця в іноземній країні полегшує отримання візи і громадянства. Однак більшість офшорних компаній створюються з метою заснувати свою компанію за кордоном, здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, розміщувати капітал за кордоном, охороняючи його від високих українських податків, знецінення, злочинців, одночасно використовуючи його для економічної діяльності на території України. За самими приблизними підрахунками не менш 70% офшорних коштів, що беруть участь у капіталах передових українських компаній, мають українське походження.

Проаналізувавши статистичні дані, можна констатувати, що значну роль офшорний сектор відіграє, в основному, в економіці традиційних офшорних зон Карибського басейну і малих європейських офшорних центрів. А в нових центрах офшорний сектор ще не набрав питомої ваги. Важлива закономірність – невисоке значення офшорного бізнесу для більшості промислово розвинутих європейських країн, що входять до числа найбільш популярних офшорних юрисдикцій.

У ході аналізу особливостей державної політики у сфері податкового планування не враховуючи іноземний досвід, дисертант дійшов висновку, що Україна може піти шляхом законодавчого вирішення питання про створення на своїй території зон із спеціальним режимом оподаткування або інших спеціальних економічних зон, що сприятиме залученню іноземних інвестицій. Як зазначається в наукових джерелах, невідкладним завданням Уряду та Верховної Ради України є визначення змісту та прийняття найближчим часом ряду нормативних актів, які б забезпечували реформування податкового механізму, його перетворення із суто фіскального інструменту на ефективний засіб соціально-економічної стратегії держави, стимулювання інвестиційних та інноваційних процесів [188, c. 213]. Важливе місце в цьому процесі мають відіграти і нормативно-правові акти, що стосуються податкового планування з використанням зон зі спеціальним режимом оподаткування.

3.2 Вдосконалення законодавства з питань податкового планування з використанням зон зі спеціальним режимом оподаткування

Розглядаючи питання вдосконалення законодавства, присвяченого регулюванню відносин, пов’язаних із використанням зон зі спеціальним режимом оподаткування, передусім слід відмітити, що спеціального законодавчого акта, який би регламентував діяльність суб’єктів підприємництва зазначених відносин в Україні, немає. Всі аспекти здійснення такої діяльності, включаючи взаємовідносини резидентів та нерезидентів, регулює ряд нормативних актів відповідного спрямування, здебільшого, підзаконні нормативно-правові акти, які видаються податковими органами та Національним банком України.

Окрім загальних нормативно-правових актів, що визначають поняття, основні риси, класифікацію, принципи встановлення резидентності, принципи діяльності офшорних зон, порядок створення і ліквідації та механізм їх функціонування, загальні правові та економічні основи статусу форм ведення підприємницької діяльності, способи оподаткування доходів, а також загальні правила регулювання відносин між суб’єктами офшорної діяльності, які були висвітлені і проаналізовані в попередніх розділах, сьогодні в Україні діє низка правових актів, які встановлюють певні особливості, обмеження та заборони щодо діяльності офшорних компаній на території країни. Передбачені відповідні обмеження і щодо діяльності українських підприємств, що співпрацюють з офшорними компаніями, встановлення контролю за зовнішньоекономічною діяльністю резидентів України, виявлення незаконних операцій, пов’язаних з легалізацією коштів, отриманих незаконним шляхом, а також розв’язання проблеми «втечі» капіталу за кордон, тобто взаємовідносин «резидент України – офшорна компанія».

Так, пункт 18.3 статті 18 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» спрямований на те, щоб резиденту України економічно було б невигідно імпортувати товари та послуги з офшорних зон: «у разі укладення договорів, які передбачають здійснення оплати товарів (робіт, послуг) на користь нерезидентів, що мають офшорний статус, чи при здійсненні розрахунків через таких нерезидентів або через їх банківські рахунки, незалежно від того, чи здійснюється така оплата (в грошовій або іншій формі) безпосередньо або через інших резидентів або нерезидентів, витрати платників податку на оплату вартості таких товарів (робіт, послуг) включаються до складу їх валових витрат у сумі, що становить 85 відсотків вартості цих товарів (робіт, послуг)». Резидент або постійне представництво нерезидента, які здійснюють на користь нерезидента будь-яку виплату з доходу з джерелом його походження з України, отриманого таким нерезидентом від проведення господарської діяльності (у тому числі на рахунки нерезидента, що ведуться в гривнях), крім доходів, зазначених у пунктах 13.3–13.6 Закону, зобов’язані утримувати під час виплати такого доходу та додатково сплачувати податок на репатріацію доходів у розмірі 15 відсотків від суми такого доходу за рахунок такої виплати, якщо інше не передбачене нормами міжнародних угод, що набрали чинності (пункт 13.2). Згідно з пунктом 13.1 вказаного Закону України лізингова (орендна) плата, що сплачується (нараховується) резидентами або постійними представництвами на користь нерезидента-лізингодавця (орендодавця), з метою оподаткування вважається доходом нерезидента із джерелом походження з України. Відповідальність за утримання та перерахування до бюджету податку на доходи нерезидента несуть платники податку, які проводять відповідні виплати. Перерахування зазначеного податку здійснюється до/або разом із здійсненням таких витрат (пункт 16.13 ст. 16 Закону). Надання звітів про утримання та внесення до бюджету податку на доходи нерезидентів здійснюється за Порядком, затвердженим наказом Державної податкової адміністрації України і зареєстрованим у Міністерстві юстиції України [154]. Видається, що така правова регламентація податку на репатріацію є не достатньою, зокрема щодо ставки та процедури нарахування. З огляду на це виправданим є зменшення розміру ставки податку для забезпечення реалізації стимулюючої функції оподаткування з урахуванням досить високого загального податкового навантаження.

Термін «нерезиденти, що мають офшорний статус» у Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» вживається для позначення суб’єктів господарювання, що «розташовані на території офшорних зон, за винятком нерезидентів, розташованих на території офшорних зон, які надали платнику податку виписку із правоустановчих документів, легалізовану відповідною консульською установою України, що свідчить про звичайний (неофшорний) статус такого нерезидента. При існуванні договорів, визначених абзацом першим цього пункту, платник податку має послатися на наявність зазначеної виписки в поясненні до податкової декларації» [155]. Поряд з цим, фактично відсутні фінансово-правові норми, присвячені особливостям регулювання інших обов’язкових платежів, які стягуються в Україні з резидентів, які працюють з офшорними компаніями. Недостатньо відображено специфіку такої діяльності, зокрема у банківському та валютному законодавстві.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12