Форми і методи професійної підготовки майбутнього вчителя

педагогів.

Цільовий компонент розділу “Історія педагогіки”:

1. Вивчення історичних закономірностей виховання, освіти і навчання

(поява цих понять, розвиток, існування на різних етапах, у різних народів).

2. Проаналізувати боротьбу прогресивних і консервативних тенденцій у

розвитку педагогіки.

3. Розглянути шляхи, якими йшов процес формування нового теоретичного

змісту педагогічної науки.

4. Вивчити історію становлення і розвитку школи і освіти в Україні.

Ефективність професійної підготовки майбутніх вчителів суттєво залежить

від організаційних форм навчальної роботи. Основними формами організації

навчального процесу у вузі є такі: лекції, практичні, семінарські,

лабораторні заняття, спецкурси, спецсемінари, факультативи, педагогічна

практика, консультації, колоквіуми, контрольні, курсові і дипломні роботи.

Особливе значення у набутті професійних умінь має педагогічна практика і

лабораторний практикум із спеціальності.

Лекції – це організований у доступну форму систематизований виклад

навчального матеріалу, будь-якого питання, теми, розділу, предмета,

сутності тієї чи іншої проблеми. Лекції у вищій школі розглядається і як

метод, і як форма навчання. Це логічно стрункий, системний і послідовний

виклад передбаченого програмою наукового питання, побудований на діалектико-

матеріалістичній основі. Лекція дає студентам уявлення про науку в цілому,

знайомить їх з основними теоретичними питаннями певної галузі науки та її

методологією. Як правило, лекції не вичерпують предмета науки і

призначаються для того, щоб закласти основи наукових знань, визначити

напрям, основний зміст і характер усіх видів навчальних занять і головним

чином самостійної роботи студентів. Вони спонукають студентів до роздумів

над науковими проблемами, до пошуку відповідей на запитання, що виникли, до

перевірки найцікавіших і найважливіших положень. Під впливом лекції у

студентів виробляється певний погляд на науку, її завдання і перспективи,

складаються наукові переконання. До структурної побудови лекції можна

віднести: формування теми, повідомленні плану, рекомендованої літератури

для самостійної роботи і поступовий виклад. Розрізняють такі види лекцій:

1. Вступна лекція. Дає цілісне уявлення про навчальний предмет.

орієнтує студента у системі роботи з курсу педагогіки. Лектор знайомить

студентів з призначенням, завданнями курсу, його роллю і місцем у системі

підготовки спеціаліста. Дається стислий огляд курсу, етапи розвитку

педагогічної науки, досягнення у цій сфері наукової думки, імена видатних

вчених, викладаються перспективні напрями дослідження. На цій лекції

зазначаються методичні та організаційні особливості роботи у межах курсу, а

також аналізується навчально-методична література. '

2. Лекція-інформація. Орієнтована на виклад і пояснення студентам

наукової інформації, яка потребує осмислення і запам’ятовування. Це

найбільш традиційний тип лекцій у практиці вищої школи.

3. Оглядова лекція. Відзначається систематизацією наукових знань на

високому рівні. У процесі викладу матеріалу розкриваються внутрішні і

міжпредметні зв’язки. Стрижнем теоретичних положень є науково-поняттєва і

концептуальна основа всього курсу.

4. Проблемна лекція. Знання вводяться за допомогою проблемного питання,

задачі, ситуації. При цьому процес пізнання студентів у співробітництві і

діалозі з викладачем наближається до дослідницької діяльності. Зміст

проблеми розкривається шляхом організації пошуку її вирішення або аналізом

та узагальненням традиційних і сучасних точок зору.

5. Лекція-візуалізація. Являє собою візуальну форму подання лекційного

матеріалу засобами ТЗН або аудіовідеотехніки.

6. Бінарна лекція. Різновид викладу матеріалу у формі діалогу двох

викладачів (як представників різних наукових шкіл) або вченого і практика,

викладача і студента.

7. Лекція із попередньо запланованими помилками. Розрахована на

стимулювання студентів до постійного контролю за інформацією, що

викладається (пошук помилки: змістової, методологічної, методичної), і

Наприкінці лекції проводиться діагностика слухачів і аналіз зроблених

помилок.

8. Лекція-конференція. Проводиться як науково-практичне заняття із

заздалегідь поставленою проблемою і системою доповідей тривалістю 5-10

хвилин. Кожен виступ являє собою логічно закінчений текст у межах програми,

що запропонована викладачем. Сукупність представлених виступів дозволяє

всебічно висвітлити проблему. У кінці лекції викладач підводить підсумки

самостійної роботи і виступів студентів, формулює основні висновки.

9. Лекція-консультація. Може проходити за різним сценарієм. Перший

варіант - за типом ”питання - відповіді”; другий - за типом “питання -

відповіді – дискусія”.

На мою думку, доцільним під час лекції є використання такого наочного

методу, як ілюстрація. Ілюстрація передбачає показ і сприймання предметів,

процесів і явищ у їх символічному зображенні за допомогою карт, плакатів,

портретів, фотографій, малюнків, схем, репродукцій тощо. Якщо ж необхідно

усвідомити суть явища, взаємозв’язки між його компонентами, використовують

ілюстрацію. Результативність ілюстрації залежить від методики показу.

Велика кількість ілюстрацій відволікає студентів від з’ясування суті явищ,

що вивчаються. В окремих випадках доцільно використовувати роздатковий

матеріал (гербарії, фотографії, діаграми, таблиці).

Важливою проблемою вищої школи є співвідношення лекцій і семінарських

занять: в одних випадках семінарські заняття проводяться слідом за

лекціями, в інших – випереджають читання лекцій. Передбачають самостійне

засвоєння знань, нагромадження фактів, у третіх – лектор взагалі може не

читати тем, які достатньо висвітлені у навчальній літературі, відсилаючи

студентів до підручника або першоджерела, орієнтуючи їх на наступне

обговорення питань на семінарі. Семінарські заняття – один з основних видів

навчальних практичних занять студентів при вивченні педагогіки. Метою

семінара є певний синтез опрацьованої студентами літератури,

співвіднесення її з матеріалом лекцій, формування у майбутніх учителів

вміння критично оцінювати різні джерела знань. Чіткий порядок питань у

плані семінари необхідний студентам у підготовці до заняття для

усвідомлення логіки теми, послідовності її розвитку. На семінарі доцільно

розглядати найбільш дискусійні проблеми. Основною метою цього виду

навчальних занять є не стільки перевірка знань, скільки розвиток

самостійності мислення студентів, уміння відстоювати свою власну позицію.

Семінарське заняття є найбільш складною формою організації навчального

процесу. Йому притаманні чотири основні функції, а саме: поглиблення,

конкретизація і систематизація знань набутих студентами на попередніх

етапах навчання (лекція, самостійна робота, консультація); розвиток навичок

самостійної роботи, формування творчого мислення; розвиток уміння

формулювати і відстоювати свою думку; контроль за ступенем та характером

засвоєння матеріалу студентами. У вузівській практиці склалося два типи

семінарських занять: розгорнута бесіда за планом, з яким студентів

ознайомлюють заздалегідь або читання і обговорення рефератів, доповідей.

План лекції ніколи не дублюється на семінарському занятті.

Виділяють також семінарсько-практичне заняття, яке уособлює три

функції: поглиблю вальну, контрольну і методико-практичну. Воно будується

так само, як і семінар. Практична частина здебільшого включає виконання

конкретного завдання – планування уроку з фаху, рольової гри. Проведення

педагогічних етюдів, розв’язання конфліктної ситуації тощо. Ці види

діяльності є підтвердженням теоретичної роботи над матеріалом, переростання

знань у вміння, які визначені в робочій програмі відповідного предмета.

Поряд із зазначеними формами навчального процесу у вузі широко

використовуються практичні заняття. Практичне заняття з фахового предмета

здійснюється в суто реальному опрацюванні тих завдань, що їх студенти мають

підготувати самостійно і поза аудиторних умовах. Основна мета цієї форми

навчання – набуття практичних умінь і навичок. Найчастіше проводять

практичні заняття з фахових предметів. методики їх викладання. З прикладних

дисциплін; вони можуть носити характер колоквіуму, особливо тоді, коли

оцінювати ті чи інші вміння та навички студентів має викладач-асистент,

який проводить заняття в групі. Практичні заняття є водночас засобом

підготовки студентів до педагогічної практики у школах.

Педагогічна практика посідає важливе місце у процесі формування

особистості педагога. Цій проблемі присвячено праці Ф.Н. Гоноболіна,

О.І. Щербакова, Е.А. Гришина, Н.В. Кузьміної, В.О. Сластеніна, Л.Ф. Спіріна

та ін. Здійснено ряд досліджень з питань удосконалення підготовки вчителя-

вихователя. В них розкриваються шляхи підвищення ефективності педагогічної

практики. Останнім часом на основі теоретичного вивчення й аналізу

практичного досвіду розроблено професіограми вчителя, класного керівника,

вихователя за функціями, уміннями, здатністю до діяльності. Професіограми

розглядаються як головний орієнтир при оцінці професійної придатності

студента до обраної діяльності.

Основною метою педагогічної практики у вузі є формування у студентів

уміння застосовувати в педагогічній діяльності науково-теоретичні знання,

здобуті при вивченні насамперед суспільних, загальнопедагогічних і

спеціальних дисциплін, розвиток у майбутніх вихователів, викладачів

інтересу до педагогічної і наукової діяльності.

Педагогічна практика здійснюється з першого по п’ятий курси. В ході

цієї практики на І—III курсах відпрацьовується вивчення досвіду вчителів і

контактування з учнями.

Вибір типу навчального або виховного закладу для педагогічної практики

визначається специфікою факультету, майбутньою спеціальністю студентів:

викладач педагогіки і психології педагогічного училища, методист-інспектор

відділу народної освіти.

Як правило, практика проходить в активній формі, тільки перше

знайомство практикантів з дошкільним закладом і педагогічним училищем

відбувається у формі спостереження за діяльністю вихователя, викладача,

завідуючої, методиста, а також вивчення навчально-методичної документації,

бесід з дітьми, педагогами та ін. Таке постійне спілкування з дітьми,

починаючи з першого курсу, забезпечує можливість глибокого оволодіння

основами педагогічної майстерності.

Кожний вид педагогічної практики має свої конкретні завдання і зміст, з

якими студенти знайомляться на установчій конференції, куди запрошуються і

викладачі-методисти, працівники дошкільних закладів.

Завершальним етапом педагогічної практики є підсумкова (заключна)

конференція. За результатами, педагогічної практики, студенту виставляється

диференційована оцінка з урахуванням характеристики, яку дав практиканту

педагогічний колектив дошкільного закладу чи педагогічного училища.

Студенти, робота яких у період практики визнана незадовільною, проходять її

повторно, повністю або частково.

Успіх педагогічної практики залежить від вибору базової установи,

оптимальної реалізації найдосконаліших методів і прийомів роботи в

конкретних умовах, методичного рівня і майстерності викладачів

(вихователів). Вони особистим прикладом активізують творчу самостійність

студентів у виконанні завдань практики, допомагають формуванню сумлінного

ставлення до роботи, відповідальності, цілеспрямованості. Саме ці фактори

багато в чому визначають професійну придатність майбутнього спеціаліста.

Педагогічна практика інтегрує в професійній освіті не тільки знання з

психолого-педагогічних дисциплін, а й знання з суспільних і спеціальних

навчальних предметів.

У період практики здійснюється велика виховна робота, спрямована на

формування професійних навичок, активної життєвої позиції, сукупності

громадянських і моральних якостей майбутнього педагога. Студент і

студентський колектив виступають одночасно і як об’єкт і як суб’єкт

виховання. Виховання студентів органічно пов’язане з їх підготовкою до

роботи з дітьми.

Педагогічна практика може розглядатися як головна ланка співробітництва

інституту і дошкільного закладу або педучилища по орієнтації студентів на

постійне підвищення своєї кваліфікації. Критеріями оцінки спільної роботи

вузу, педагогічного училища з підготовки студентів до викладацької і

виховної роботи можуть бути: взаєморозуміння цілей діяльності і шляхів її

здійснення; спільне керівництво педагогічною практикою; погодженість дій і

двобічне прагнення до досягнення високого рівня педагогічної підготовки

студентів у вузі і педучилищі; готовність керівників управлінь і відділів

народної освіти, дошкільних установ, вихователів до пошуку найдосконаліших

шляхів і форм цієї роботи.

У процесі педагогічної практики студенти насамперед адаптуються до

діяльності дошкільного працівника або викладача педагогічного училища,

знаходять своє місце у взаємодії дитячого і педагогічного колективу,

усвідомлюють й оцінюють правильність професійного вибору, наявність у себе

необхідних якостей для педагогічної діяльності. Це початок формування

професійної майстерності. Студенти оволодівають прикладними професійно-

педагогічними знаннями, що сприяє успішному засвоєнню теоретичних курсів, у

них формуються уміння планувати свою роботу, розподіляти доручення,

добирати необхідний матеріал й втілювати його у конкретні справи, оцінювати

хід і результати роботи, ставлення до неї вихованців, порівнювати свою

роботу з роботою товаришів.

Важливою ділянкою педагогічної практики є виконання творчих завдань,

включення студентів у навчально-дослідну роботу (НДРС), що полегшує

пристосування їх до умов роботи в дошкільному закладі, педагогічному

училищі. На прикладі поглибленого аналізу однієї з педагогічних проблем

студенти легше включаються в багатошаровий педагогічний процес, розуміючи

внутрішні механізми вирішення реальних виховних ситуацій. Виконання творчої

роботи сприяє формуванню комплексу умінь — обрати проблему, сформулювати

завдання, визначити їх місце в ієрархії виховних цілей, обґрунтувати шляхи

вирішення, дати аналіз з науково-теоретичних позицій. Творчі роботи

студентів стимулюють дослідницький підхід до професійної діяльності. Як

правило, про найцікавіші і найзначніші результати цієї роботи студенти

доповідають на заключних (підсумкових) конференціях.

Значне місце у процесі формування особистості майбутнього спеціаліста

належить суспільно корисній праці. Саме тут студент набуває

організаторських якостей, ідеологічного загартування, навичок вихователя,

він зростає як особистість і водночас як майбутній спеціаліст. Соціальна

активність студента передбачає усвідомлену готовність до суспільно корисної

праці і практичну реалізацію цієї готовності в конкретній діяльності в

інтересах суспільства.

На старших курсах студенти в процесі педагогічної практики виконують

ролі вчителя-предметника і дублера класного керівника. Ними керують два

викладачі – методист з кафедри педагогіки і з кафедри викладання

профільного предмета. Як правило, педагогічні інститути узагальнюють усі

завдання практики в спеціальному методичному виданні. Під час практики її

керівники проводять з студентами методичні семінари, студенти ведуть

науково-пошукову роботу, збираючи матеріал для дипломної або курсової

роботи, вчаться індивідуально працювати з окремими учнями. Педагогічна

практика на 4 курсі триває шість тижнів, на п’ятому – вісім тижнів. Усього

практика студентів на І-V курсах триває 20 тижнів (у деяких вузах до 26-

ти). Як показує досвід, при сумлінному ставленні студента до своїх

обов’язків цього терміну цілком достатньо, щоб опанувати перші навички

педагогічної праці згідно з уміннями, про які йдеться у професіограмі

студента-педагога і кодексі професійної етики вчителя. Якщо студенти

четвертого і п’ятого курсів під час педагогічної практики залучаються до

реального педагогічного процесу, то відбувається новітнє усвідомлення вимог

до себе, виникає реальна потреба в усуненні недоліків, які можуть

з’являтися з якихось організаційних причин. Наразі студентам здається, що

все виходить не так вже і погано. Та з часом колективний аналіз проведених

студентами заходів, поради керівників педпрактики, вчителів школи,

товаришів призводять студентів до самоаналізу. Тоді студенти і керівники

педагогічної практики починають розуміти, що багато у самовихованні

студентів не враховано і виникає необхідність навчатись самопізнанню,

самоспостереженню, самоаналізу і самооцінці безпосередньо під час практики,

аби вони дісталися рівня самовипробування їх реальної підготовленості до

роботи в школі. За цей час студенти, як ніколи потребують допомоги

педагогів, вона повинна бути перш за все індивідуальною, бо одному студенту

потрібна допомога в процесі самопізнання, а іншому необхідні зміни в його

індивідуальній програмі практики; для кожного студента необхідно визначити

відповідні методи надання індивідуальної допомоги, яка знадобиться при його

власному плануванні процесу самовиховання, при подальших реальних діях з

самовдосконалення.

Складовою частиною процесу навчання у вузі є контроль і оцінка знань,

умінь студентів. Основна форма контролю – заліки й екзамени. При цьому

здійснюються не лише контролюючі, а й навчальні, виховні функції. Заліки й

екзамени у вузі – це підсумкова перевірка засвоєння навчальних програм у

цілому або окремих їх розділів. Викладач не обмежується констатацією рівня

засвоєних студентами знань, умінь і навичок, а й пропонує певну роботу по

вдосконаленню їх. Як правило, заліки передують екзаменаційній сесії. На

заліках застосовуються як усні, так і письмові форми контролю. Студентів,

які на семінарах і практичних заняттях продемонстрували відмінні знання, за

рішенням відповідної кафедри можуть бути звільнені від заліків та

екзаменів. Заліково-екзаменаційна сесія зобов’язує студентів відновити у

своїй пам’яті вивчений матеріал, доповнити свої знання на основі роботи з

першоджерелами, осмислити основні питання курсу. Сесія проходить двічі на

рік в суворо встановлені навчальним планом строки. В окремих педагогічних

інститутах є досвід концентрованого вивчення окремих дисциплін з наступним

складанням заліків та екзаменів. Студентам, які за рішенням ради факультету

навчаються за індивідуальним графіком, дозволяється складати заліки й

екзамени протягом семестру. Заліки поділяються на диференційні (з

бальною оцінкою) і недиференційні (коли обмежуються оцінкою “зараховано”).

Під час заліку особливу увагу звертають на вміння студентів користуватися

раніше набутими знаннями, встановлювати міжпредметні зв’язки. Наприкінці

кожного семестру студенти складають екзамени, а по закінченні вузу –

державні екзамени. Екзамени – це складна і сувора перевірка знань

студентів. Рекомендується, щоб на кожному екзамені була створена вимоглива,

але доброзичлива атмосфера, де здійснювалося б об’єктивне оцінювання знань;

важливо, щоб були точно сформульовані питання в білетах, гранично

зрозумілий опис практичних завдань, що додаються до теоретичних питань.

Напередодні екзамену проводяться добровільні консультації, ознайомлення

студентів з питаннями. Допомога їм у придбанні літератури (через кабінети і

бібліотеку) також є функцією кабінету кафедри. Екзаменаційна сесія –

найвідповідальніший період у житті вищої школи, і ця загальновідома істина

щоразу підтверджується на практиці. Оцінка знань на екзаменах виставляється

згідно з відповідями студента на питання білету. Екзаменаційні білети

складаються і затверджуються відповідними кафедрами згідно з програмою

курсу. В процесі екзамену студент має право один раз замінити білет, але

при цьому оцінка знижується. На екзамені перевіряються повнота знань,

уміння застосовувати їх у майбутній педагогічній діяльності, в житті,

контролюється розуміння студентами основних законів. Принципів, правил

даної науки, вміння самостійно працювати з літературою і творчо підходити

до вирішення проблем, а також розвиток у них таких розумових операцій, як

аналіз і синтез, абстрагування і конкретизація, узагальнення тощо. Рівень

виконання цих операцій – дуже важливий показник професійної підготовки

спеціаліста. Знання, вміння й навички студентів оцінюються в балах і у

формі оціночних суджень викладача. При цьому екзаменатор керується

“Примірними нормами оцінки знань і умінь студентів”, визначених у Статуті

вищої школи. Більшість студентів ставляться до екзаменів з високою

відповідальністю насамперед тому, що вони мають змогу перевірити рівень

своєї підготовки, продемонструвати глибокі знання і творчу активність.

Поряд з основними формами перевірки знань студентів в вузах широко

використовуються й такі, як колоквіум та індивідуальна співбесіда. Ці форми

дозволяють не тільки виявити рівень знань та умінь студентів, а й визначити

спрямованість їх інтересів. Колоквіуми, як правило, проводяться напередодні

лабораторних занять, педагогічної практики для з’ясування рівня теоретичних

знань студентів.

Дипломні і курсові роботи, реферати виконуються в плановому порядку

(відповідно до навчального плану).

Реферат — виклад суті будь-якого питання, публічної лекції. При

написанні реферату слід проаналізувати роботу (або ряд робіт), що

вивчається, викласти суть її (їх) власними словами, висловити своє

ставлення до викладеного. Це завдання корисне як в освіті му плані, так і у

виховному. Вивчення робіт на одну тему (проблему) розширює кругозір

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5