Дипломная работа: Дидактичні основи організації колективної учбової діяльності молодших школярів

Діяльність такого роду, яка здійснюється двома учасниками може носити односторонній або двосторонній (взаємний) характер. Одностороння робота в парі характеризується тим, що одна сторона виконує тільки функції керівництва (надає допомогу), а інша – підкоряється (одержує допомогу) . Взаємна робота в парі передбачає розподіл обов’язків на рівних засадах, при яких функції керівництва і підкорення чергуються на різних етапах діяльності або у її різних видах.

Цілком очевидно, що взаємна, або двохстороння, робота в парі з виховних позицій краща, хоча і одностороння в окремих випадках може принести користь. Тому педагогу потрібно не тільки добре продумати склад пар, але і регламентувати їхню діяльність, при одних обставинах зберігаючи пару на порівняно довгий час, а при інших періодично змінюючи її склад. Важливо, щоб учні , які ходять до складу пари були близькими по розвитку ,ін6тересах. Для кожного мета повинна бути важливою, і кожному необхідно чітко уявляти собі програму спільної роботи.

Успіх групової роботи насамперед визначається складом груп. Їх комплектування – складна педагогічна проблема. Групи за своїм складом можуть бути гомогенні і гетерогенні. І те і інше поєднання для досягнення певної мети мають свої плюси і мінуси.

Як показує практика, згуртування і розвиток особистості в колективі, в соціальному і в творчому відношенні більш інтенсивно проходить в гетерогенних групах, які складаються як з сильних, так і з середніх, так і з слабких учнів. Гомогенні групи, до складу яких входять тільки сильні учні, лише в окремих випадках дають високі показники колективної діяльності. Що стосується гомогенних груп зі слабким складом, то в педагогічному відношення, вони себе, як правило, цілком не оправдовують.

Позитивні результати групової роботи залежать також від чисельності групи . як правило в ній не повинно бути менше трьох і більше 6-7 учнів. Специфіка різноманітних видів діяльності носить свої корективи в чисельний склад групи. Однак досвід показує, що при малій чисельності учасників групової роботи слабо або зовсім не встановлюються необхідні зв’язки і залежності, які давали б учням уявлення про соціальну значимість колективної діяльності і необхідний досвід роботи в колективі. Склад більше 7 чоловік також не продуктивний, тому що при цьому процесом колективної діяльності важко керувати.

Четвертий рівень колективної діяльності – міжгрупова робота. своєрідність її полягає в тому , що зберігаючи всі показники колективної роботи в середині групи вона виходить за її межі і встановлює зв’язки і залежності між групами. При цьому виникає нова мета – міжгрупова, розподіл праці і обов’язків також стає більш масштабним, а контроль і оцінка знань (за параметрами всіх груп) вимагають більш глибшого підходу. Завдання для міжгрупової діяльності може бути загальним для всіх груп, або диференційованим, з урахуванням потенціальних можливостей кожної групи.

Керує міжгруповою роботою учнів, як правило, вчитель, пізніше до керівництва активно включаються учнівського самоврядування.

Використання такої форми колективної роботи потребує певної культури колективу, порівняно високого рівня і його розвитку. Тому недоцільно зразу починати з міжгрупової діяльності. До неї слід підводити учнів поступово, починаючи з більш простих форм колективної діяльності.

П’ятий, найбільш високий рівень організації навчально-пізнавальної роботи учнів можна назвати фронтально-колективною діяльністю. Її особливістю є одночасно участь в діяльності всіх (або більшості) учнів , нерозділених на групи, і які виступають як об’єднаний колектив. Організація такої загальної роботи пов’язана з великими труднощами (встановлення міжособистісних зв’язків, взаємодопомоги, здійснення контролю і оцінки), однак вона дозволяє консолідувати увагу і сили всього колективу, показуючи всім одночасно їхні досягнення і помилки. Саме тому фронтально-колективна діяльність дуже важлива для згуртування і розвитку єдиного колективу. (11)

Індивідуальне навчання. Полягає в тому, що учень виконує завдання індивідуально, але за допомогою вчителя (вивчення підручника). Воно досить ефективне, оскільки враховує особливості розвитку дитини, індивідуалізує контроль за перебігом і наслідками навчальної роботи. Проте індивідуальне навчання потребує значних матеріальних витрат, учень позбавлений можливості співпрацювати з однолітками. Тепер використовується у формі репетиторства і консультування.

Індивідуально-групова форма навчання . згідно з нею учитель займається з групою дітей (10-15 осіб), навчальна робота має індивідуальний характер, оскільки діти різного віку н6еодинаково підготовлені. Діти приходять на заняття в різний час. Учитель по черзі опитує кожного учня, пояснює новий матеріал , дає індивідуальні завдання. Подібна організація навчальної роботи існувала до того часу, поки навчання не стало масовим, обмежувалось виробленням найпростіших навичок читання, письма і рахування. Тепер її використовують в мало комплектних сільських школах., де на уроці одночасно навчаються учні різних класів.

Класно-урочна форма навчання. За феодального ладу розвиток виробництва і підвищення ролі духовного життя в суспільстві сприяли виникненню форм масового навчання дітей. Однією з перших було групове (колективне) навчання у братських школах Білорусії та України (ХVI ст.). Воно започаткувало класно-урочну форму навчальної роботи, теоретично обґрунтовану в праці Я.А. Каменського «Велика дидактика». Як система, що забезпечує масовість навчання, за якої можна «усіх навчати всьому», вона існує понад три століття, переважає і тепер. Сутність її полягає в тому, що учнів одного віку розподіляють на класи, заняття з ними проводять поурочно наперед складеним розкладом. Усі учні працюють над засвоєнням одного і того ж матеріалу. (6)

Уся система ставлення людини до інших людей реалізується у спілкуванні. У спілкуванні людина формується і самовизначається, виявляючи свої індивідуальні особливості. Завдяки спілкуванню здійснюється інтеграція людей, виробляються норми поведінки, взаємодії. Зв'язок людей у процесі спілкування є умовою існування групи як цілісної системи.

Спілкування – невід’ємний елемент педагогічної діяльн6ості, без нього неможливе досягнення мети навчання і виховання.

Спілкування не лише обумовлює спільну колективну діяльність, воно виступає також і важливим фактором формування особистості людини, засобом виховання.

Педагогічне спілкування – система соціально-педагогічної взаємодії між учителем та учнем, спрямована на створення оптимальних соціально-психологічних умов для обопільної діяльності. (5)

Професійне педагогічне спілкування є комунікативною взаємодією педагога з учнями, яка спрямована на встановленн6я сприятливого психологічного клімату, психологічну оптимізацію діяльності стосунків. Воно забезпечує передання через учителя учням людської культури допомагає у засвоєнні знань, сприяє формуванню ціннісних орієнтацій під час обміну думками.

Педагогічне спілкування є явищем полі функціональним, яке забезпечує обмін інформацією, співпереживання, пізнання особистості, самоутвердження, продуктивну організацію взаємодії. Обмін інформацією і ставленн6я співбесідників один до одного характеризує комунікативний аспект спілкування, пізнання особистості й самоутвердження – перцептивний, а організація взаємодії – інтерактивний. Педагогічне спілкування допомагає вчителеві організувати взаємодією на уроці і поза ним як цілісний процес. Не обмежуючись лише однією функцією, воно створює умови для обміну ставленнями, переживаннями, допомагає самоутвердженню школяра у колективі, забезпечує співробітництво і співтворчість у класі.

Культура педагогічного спілкування складається на основі багатьох умов, які повинен виконувати вчитель. Ряд таких умов необхідний для того, щоб спілкування взагалі відбулося. Перша умова: вчитель співвідносить зміст, спосіб, ритм, характер спілкування з різними психофізіологічними і соціальними особливостями сприйняття й реагування всіх вступаючих з ним у взаємостосунки учнів, батьків, колег. Він будує своє спілкування, виходячи з особливостей всіх своїх партнерів.

Формування такого вміння, відбувається по мірі набуття досвіду педагогічної роботи, знання людей, взагалі життя в різних його проявах. Але відсутність досвіду не може служити вчителю оправданням помилок у спілкуванні, особливо конфліктних ситуацій. Вчитель повинен працювати компетентно й кваліфіковано з самого початку; він повинен вчити, виховувати, а значить, постійно будувати взаємозв’язки з учнями маючи за основу принципи високої культури. (8)

Міжособистісні стосунки – сукупність об’єктивних зв’язків та взаємодії між особами, які належать до певної групи. Характерною ознакою міжособистісних стосунків є їх емоційне забарвлення. Отже ми можемо визначити їх як взаємини людей, що формується в процесі безпосередньої взаємодії в групі, мають неформальний характер і містять емоційно-забарвлену та взаємо значущу оцінку партнерів по спілкуванню. (16)

У шкільному колективі, який є формальним утворенням, функціонують різноманітні самодіяльні групи (неформальні дитячі об’єднання), діяльність яких спрямована на реалізацію та розвиток інтересів і потреб їх учасників.

Формальна група – група, структура і діяльність якої раціонально організовані та стандартизовані згідно з точно приписаними груповими правилами, цілями і ролевими функціями. (6)

Формальні групи створенні для певної соціальної діяльності, мають юридично визначений статус, нормативну базу існування, яка закріплює структуру, тип завдань, колективні та індивідуальні права й обов’язки. Взаємостосунки учасників формальної групи регламентуються внутрішніми документами, передбачаючи високий рівень дисципліни, організованості, підпорядкування індивідуальних інтересів колективній меті. Контроль за поведінкою учасників здійснюється через зафіксовані норми та правила.

Неформальна група – самодіяльне об’єднання громадян, статус, структура, функції якого юридично не оформлені. (6)

У неформальній групі порядок ґрунтується на традиціях, морально-етичних принципах, за дотримання яких стежать не тільки лідери, а й усі учасники. Тут немає формального керівника (переважно лідирує найавторитетніша особа), вона функціонує на засадах демократичного спілкування. Особливістю такої групи є наявність неформального лідера, особистісні характеристики і мета якого є близькими для групи в цілому.

Крім того можна класифікувати групи за рівнем розвитку. До такої класифікації входить і колектив.

Колектив (від латинського collectivus – той, що збирає) – це соціальна спільність людей, об’єднаних на основі суспільно значущих цілей, спільних ціннісних орієнтацій, спільної діяльності і спілкування. (25)

Дослідження феномену лідерства є однією з центральних проблем малих груп. Лідерство – феномен організації соціально-психологічного спілкування і групової діяльності й функціонує переважно стихійно.

Лідерством ми називаємо явище активного, ведучого впливу особистості – члена групи – на групу в цілому. Це одна з форм суспільної активності особистості в групі. (2)

В нашій країні розроблені експериментальні прийоми для виявлення лідера, який здатний очолити колектив. Великий внесок в ці досліди вклав Ф.Д. Горов. Він з допомогою експериментів, виявив «фальшивого» і «справжнього» лідера.

«Фальшивий» лідер (людина з великими амбіціями, але не більше) приймається, перш за все, кричати на своїх партнерів. А справжній лідер, перш за все, спокійний, спостережливий і розумний. Він прагне досягнути поставленої мети не за рахунок інших, а з врахуванням їх мети і, таким чином, з самого початку розглядає задачу як завдання для групи, а не просто для себе. Він передає керівництво іншому, якщо бачить, що це в інтересах справи.

Самоконтроль – свідома регуляція особистістю власних станів і дій на основі співставлення їх з деякими суб’єктивними нормами і уявлення.

Важливу роль у процесах самоконтролю особистості відіграють її оцінка та самооцінка.

Знання про себе, поєднане з певними ставленнями до себе, ставить самооцінку особистості.

Самооцінка – елемент самосвідомості, що характеризується емоційно насиченими оцінками самого себе як особистості, власних цінностей.

Важлива роль у спілкуванні відводиться діалогічному мовленню, яке здійснюється з допомогою діалогів.

Діалог – вид усного мовлення (рідше письмового), що характеризується зміною висловлювань двох і більше (полілог) розмовляючи осіб. Репліки (виловлювання осіб, що розмовляють) пов’язані між собою за змістом і складають разом єдине ціле, тому діалог – вид зв’язної мови, або тексту. В діалозі важливу роль відіграють ситуація, жести, міміка, інтонація; для діалогу характерні деякі стилістичні особливості: запитання, вигуки, еліптичні конструкції, звернення і т. п. Розвиток діалогічного мовлення в школі відбувається в процесі бесід та інших продуктивних форм спілкування. (22)

Під терміном «діалог» розуміють і сам процес мовленої діяльності (діалогування) і його результат – діалогічний текст.

Діалогування (мовленнєва діяльність) – це процес мовленнєвої взаємодії, який передбачає обмін репліками.

Усне діалогічне мовлення обслуговують такі два види мовленнєвої діяльності, як говоріння і аудіювання (слухання і розуміння).

Говоріння – самостійне створення висловлювань як складових частин діалогічного мовлення.

Слухання (аудіювання) – це сприйняття акустичних мовленнєвих сигналів і їх розуміння так, як цього хоче співрозмовник.30

Слухання відбувається в не рефлексивній та рефлексивній формах. Не рефлексивне (умовно-пасивне) слухання – невтручання в мову співрозмовника. Таке слухання застосовують, коли співрозмовник висловлює своє ставлення до певної події, прагне обговорити наболілі питання, відчуває себе скривдженим, має труднощі у висловлюванні думок, вирішує важливу проблему, або за потреби стримати емоції в розмові з людиною, яка обіймає високу посаду.

Рефлексивне слухання передбачає активне налагодження зворотного зв’язку для того, щоб проконтролювати точність сприймання інформації. Його ще називають «активним слуханням», оскільки допомагає з’ясувати розуміння почутого. Застосовують його за потреби з’ясувати зміст повідомлень. (6)

У характеристиці колективної учбової діяльності дітей особливе значення має її загальна спрямованість. Лише за цієї умови формується загальна думка, створюється емоційний клімат, комфортний для кожного члена колективу.

При організації колективної учбової діяльності необхідно врахувати вікові особливості і можливості дітей. Тому педагогу потрібно добре знати своїх вихованців, щоб підбирати найбільш доцільні форми і зміст діяльності. Результати колективної діяльності – це не тільки її конкретний «продукт», але і ставлення школярів до самого процесу праці, той моральний досвід, який вони здобувають у спільній роботі. Дружна, згуртована, чітко організована діяльність приносить дитині не менше радості і задоволення, ніж успішний її результат. Тому необхідною умовою ефективності колективної учбової діяльності школярів при вирішенні пізнавальних завдань слід вважати організацію праці, яка забезпечує згуртування і розвиток учнівського колективу і активну участь кожного школяра у спільній справі.

Багаточисельні недоліки лабораторно-бригадного методу, в принципі не ставить під сумнів доцільність колективних форм роботи учнів. Навпаки, підкреслювалось, що у школі такі форми навчальної роботи «… повинні бути усіляко розвинуті… не практикуючи організації постійних і обов’язкових бригад». (28)

У педагогічній літературі під груповою роботою нерідко розуміють зовсім різні явища. Наприклад, в цілях індивідуалізації навчання групи учнів одержують завдання різного об’єму і різної складнощі. Подібну класну диференціацію деякі дидакти називають груповою роботою. Думаємо, що в даному випадку це невірно, оскільки учасники в ході роботи не мають ніякого взаємного контакту.

Групову роботу характеризує безпосередня взаємодія між учасниками, їхня спільна узгоджена діяльність.

Групова робота тісно і нерозривно пов’язана з фронтальною та індивідуальною, постаючи як один із засобів навчання. Введення групової роботи в урок суттєво змінює характер фронтальної та індивідуальної діяльності, надаючи їм колективної спрямованості.

Сучасна групова робота, як правило, починається з фронтальної роботи всього класу, у ході якої вчитель ставить проблеми і дає завдання групам.

Фронтальна постановка проблеми і послідовне розчленування теми та розподіл між групами задач створюють в класі нову ситуацію: весь клас дізнається про роль кожної групи, таким чином у груп та окремих учасників виникає почуття обов’язки та відповідальність перед класом.

Характер співпраці з вчителем при фронтальній і груповій роботі відрізняється не тільки якісно, але і кількісно.

«В сучасній школі все спрямовано на те, щоб роз’єднати учнів, а не зближувати їх. Оцінки, змагання – все це веде до розвитку заздрості, пихатості. Все спрямовано на те, що відокремити учня від товаришів; йому забороняється щось запитувати у свого сусіда, ніякої спільної роботи, яка би потребувала об’єднаних, спільних зусиль, учнями не піклуватися про свої особисті успіхи». (18)

Не потрібно поспішати із запереченнями: ця думка висловлена Крупською Н.К. 70 років тому, з приводу школи царської Росії. Але і не слід поспішати із запереченнями і з іншої причини. Треба подумати: чи повністю ми подолали рецидиви індивідуальному навчанні?

Однак і через десятиліття далеко не всі переваги колективної роботи були використані педагогами. «Принцип колективізму, який охоплює ніби всі сторони шкільного життя, по-суті, здійснився перед самим головним: перед процесом навчання. За своєю внутрішньою будовою він в значній мірі той же, що і в старій школі, тобто такий, який залишає кожного учня один на один з вчителем… Учень як особистість живе ніби подвійним життям. Поза уроком, навчанням він колективіст, разом з товаришами активно бере участь в житті дитячого колективу. Тут є загальний інтерес і відповідальність, творче взаємо спілкування, співпраця, обмін думками, допомога і керівництво один одним і т. д. А на уроці, в навчання він – одинак, ізольовано від інших сприймає, засвоює навчальний матеріал. Його зусилля проявляються паралельно зусиллям інших учнів, майже не перехрещуючись. Результати цих зусиль і їх оцінка торкаються лише вчителя і учня». 19

З часом, коли це було написано, пройшло ще 20 років, і багато чого в школі змінилося. Пройшла революція в технічних засобах навчання, внесенні суттєві зміни у зміст освіти, перебудовані навчальні програми, багато разів змінювали підручники, змінювалися навіть межі шкільного віку. А що нового відбулося у цікавій нам сфері шкільного життя – в характері навчального співробітництва вчителя з класом і учнів один з одним? Чи залишається учень з на уроці одинаком, який взаємодіє виключно з вчителем, чи учні виконують навчальну роботу, реально співпрацюють один з одним? Чи справді діти краще засвоюють знання при використанні колективної учбової діяльності?

Ми часто вживаємо словосполучення «колективна діяльність». Який смисл в нього вкладений? Адже фактично вся різнобічна діяльність учнів протікає в колективі (навчальних групах, учнівських бригадах, органах учнівського самоврядування і т. д.).

Існує багато визначень колективної діяльності учнів. Ось одне із найбільш нових: «Діяльність учнів є колективною, якщо:

–  мета діяльності усвідомлюється як єдина, і яка вимагає об’єднання зусиль всього колективу;

–  організація діяльності передбачає відомий розподіл праці;

–  в процесі діяльності між членами колективу утворюються відносини взаємної відповідальності і залежності;

–  контроль за діяльністю частково здійснюється самими членами колективу». (5)

Однак у цьому і й подібних визначеннях наведені лише необхідні ознаки колективної діяльності. Для того, щоб його можна було використати практично, потрібні, висловлюючись математичною мовою, ще і додатні ознаки. Адже, незрозумілими залишаються наприклад, яким саме повинен бути розподіл праці учнів, у якій степені його розподіл та контроль над діяльністю повинні здійснюватися ними самостійно, і т. д. Це свідчить про те, що саме поняття колективної діяльності є поки що недостатньо визначенні в теоретичному плані.

Отже, як наголошують педагоги і методисти, якість засвоєння дидактичних одиниць безпосередньої напряму пов’язано із характером спілкування під час дидактичної взаємодії.

1.3 Психологічно-педагогічні особливості організації колективної учбової діяльності молодших школярів

Для розгляду питання про місце в навчальному процесі колективної учбової діяльності молодших школярів і можливості оптимального використання її форм в рамках уроку необхідно дослідити психолого-педагогічні передумови такого способу дидактичної взаємодії із врахуванням вікових особливостей учнів 1-4 класів.

Дослідження у галузі педагогіки колективу з 60-х років ХХ століття стали особливо інтенсивними. Вони призвели до виникнення сучасної концепції дитячого колективу, що є результатом інтеграції накопичених в сфері педагогіки і суміжних з нею наук, знань про нього, про закономірності його розвитку. Основою такої інтеграції став системний підхід до дитячого колективу як педагогічного об’єкту досліджень. Він дав змогу з’єднати наявні в науці дані в єдину систему уявлень про дитячий колектив як мету, об’єкт і суб’єкт виконання. (25)

Розроблена концепція містить такі основні положення, які можуть бути зведені до наступних:

1.  Дитячий колектив – явище соціально-педагогічне, що виникає, функціонує і розвивається в матах того чи іншого інституту, з однієї сторони, під впливом вихователів-дорослих, а з іншої – в силу тих внутрішніх процесів самоорганізації, саморегуляції і самоуправління, які йому притаманні.

2.  Для дорослих дитячий колектив – одна із цілей виховної роботи з дітьми, об’єкт їх виховних впливів і інструмент організації і вдосконалення виховного процесу, направленого на всебічний розвиток об’єднаних в колектив дітей.

3.  Для дітей колектив виступає як середовище їх життєдіяльності, необхідне для особистого самовираження, для самоорганізації особистості.

4.  Виховні функції дитячого колективу пов’язані з приналежністю його членів до суспільної культури. Свої функції дитячий колектив реалізує в залежності від його типів, віку членів, які в нього входять, рівня розвитку колективу.

5.  Як соціально-психологічна сутність, що функціонує в рамках певної організації, дитячий колектив складається і розвивається, набуває суб’єктивних якостей в процесі діяльності його членів (перш за все пізнавальної і предметно-практичної).

6.  Будь-якому дитячому колективу властива певна система відносин, яка пов’язує його членів через ділові контакти, що виникають при реалізації ними функціональних ролей (ділові відносини), міжособистісне спілкування (виборчі відносини, емоційне переживання).

7.  Розвиваючись, відносини дітей в колективі приводять до появи і розвитку такої інтегрованої характеристики, як поле колективу, що визначає його емоційний стан і інтелектуальну атмосферу в ньому. Поле колективу проявляється і виражається в загальній думці, цінніших орієнтаціях, психологічному кліматі колективу.

8.  Вплив колективу на особистість дитини залежить від характеру і розвитку поля колективу, а також від положення дитини в системі колективних відносин.

У своєму розвитку в якості інструменту виховання колектив проходить три основні стадії.

1-а стадія пов’язана перш за все з самим процесом виникнення колективу: для педагогів колективу: для педагогів колектив виступає тут головним чином як ціль її виховної діяльності.

2-га – колектив виступає вже як інструмент масового виховання – формування в його членів соціалістичної спрямованості як стрижневої якості особистості.

3-я – дитячий колектив перетворюється в інструмент індивідуального розвитку кожного з його членів. (12)

Маючи чітку уяву про влаштування і закономірності групи, вчитель тим самим набуває додаткової орієнтири по відношенню до того, якою повинна бути група на «протилежному полюсі», порівняно з примітивною, тобто яким повинен бути колектив. А маючи подібні орієнтири, можна направити групу дітей (наприклад: клас) в сторону формування колективу і закріплення у вихованців колективістського світобачення й поведінки.

Така робота педагога дуже складна і, якщо враховувати поєднання всіх характерів у кожній групі вихованців, то вона завжди потребує творчого підходу. Отже, можна обговорити лише деякі загальні принципи формування колективу, проте сам творчий акт спирається на обдарування і ініціативу творчої особистості.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6