Реферат: Правовое урегулирование обращения ценных бумаг

Термін, на який випускаються облігації, законодавством України не обмежений. Водночас однією з основних обставин, які визначають рівень доходності по облігаціях, є величина періоду їх обігу. Звичайно, за нормальної економічної ситуа­ції облігації, що випускаються на великі строки, приносять більші відсотки порівняно з облігаціями, які випущені на більш короткий термін. У розвинутих країнах зростає тенден­ція випуску довгострокових (більше 5 років) облігацій. Наприклад, Німеччина має намір випустити облігації строком на 30 років. Італія це вже зробила. Австрія випустила в листо­паді 1993 року євробонди строком на 30 років, а Іспанія  збирається випустити облігації на 15 років. У США компанії Уолт Дісней та Кока Кола випустили в 1994 році облігації строком на 100 років.

Кошти від розміщення облігацій направляються на цілі, визначені при їх випуску.

Аналіз стану українського фондового ринку з позиції обігу на ньому облігацій дозволяє зробити висновок про те, що вітчизняні емітенти віддають перевагу емісіям акцій і поки що не звертаються активно до випуску облігацій як засобу залучення коштів інвесторів. Це пояснюється в першу чергу тим, що акція за своєю природою є менш ризиковим для емітента цінним папером, ніж облігація.

Випуск облігацій, рівно як і отримання банківського кре­диту, не в усіх випадках є виправданим для емітента, оскільки такий спосіб залучення вільних коштів інвесторів має певні недоліки.

По-перше, розмір коштів, які можна одержати на ринку облігацій, дуже обмежений. Структура пасивів у балансі емітента може не дозволити значно збільшити розміри своїх боргів.

По-друге, емітенти облігацій змушені докладати значних зусиль для забезпечення високої прибутковості від вкладення залучених коштів для того, щоб повернути їх у встановлений строк, а також виплатити відсотки. Це іноді ставить їх у скрутне становище.

Емісія облігацій може здійснюватись практично всіма суб'єктами підприємницької діяльності (юридичними особа­ми), за винятком інвестиційних фондів та інвестиційних ком­паній, яким це заборонено п. 17 Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії. Проте емітенти дуже рідко вдаються до цього засобу залучення коштів.

Так, у 1995 році жодне з приватизованих підприємств не випускало облігацій, а у 1996 році їх було випущено на суму лише 758 тис. гривень. Причини цього — у проблематичності повернення позиченого капіталу за умов масових неплатежів, високої інфляції та неможливості прогнозувати її динаміку на довгостроковий період, нестійкості фінансової кон'юнктури. Цю тенденцію підтверджують дані Міністерства статис­тики України: обсяг емісій облігацій за 1994 рік склав 52 159 млн. крб., а за 9 місяців 1995 року — 4 499 млн крб.

Дещо інша картина з облігаціями внутрішньої державної позики, які користуються великим попитом на фондовому ринку, але штучні обмеження щодо правил їх придбання ко­мерційними банками стають перешкодою на шляху їх ефективного обігу та отримання значних коштів державою.

Незважаючи на це за рахунок реалізації облігацій внут­рішньої державної позики у 1995 році держава за станом на 1 грудня 1995 р. отримала 25,9 трлн крб. неемісійних коштів, які були спрямовані на часткове покриття дефіциту держав­ного бюджету. Ціни, за якими купувались державні облігації, на протязі року коливались, і якщо на перших трьох аукціо­нах ці коливання пояснювались, насамперед, відсутністю належного досвіду учасників ринку державних цінних паперів, то в подальшому — темпами інфляції в країні. Так, наприклад, влітку 1995 року, коли інфляція скоротилась до 4—5 відсотків на місяць, середньозважена ціна, за якою ку­пувались державні облігації, була значно вища за їх номінал (100 млн крб.), а саме — 112,6 млн крб. на 4-му аукціоні, 110,8 млн крб. на 6-му і 110 млн крб. на 8-му. Фактична доходність облігацій, придбаних на цих аукціонах, була в межах 70 відсотків річних2.

Підвищення темпів інфляції у вересні та жовтні 1995 року призвело до зниження цін на державні облігації. Так, по­чинаючи з 17-го аукціону, середньозважені ціни були постій­но нижче за номінал. Відповідно зросла доходність цих облі­гацій, яка, наприклад, на останньому, 23-му, аукціоні досягла 101,9 відсотка річних3.

В умовах політичної та економічної нестабільності емітен­тів може зацікавити випуск облігацій на засадах їх погашення через великий строк, що за наших умов є досить ризиковим для інвесторів. Адже ці папери стають привабливими для інвестора лише в тому випадку, коли відсотки по них пере­вищують рівень інфляції. Передбачити інфляційний рівень в Україні, скажімо, на рік уперед, є питанням проблематичним. Ця обставина викликає застійні явища на ринку облігацій України, який можуть оживити тільки активізація реформу­вання економіки країни, її стабілізація, а також зважена мо­нетарна політика уряду та Національного банку.

Подальшим кроком на шляху активізації випуску облігацій в Україні є законодавче закріплення ще одного їх виду — конвертованих облігацій, тобто облігацій, які після завершен­ня певного строку обігу конвертуються (обмінюються) на звичайні акції.

Цьому виду облігацій необхідно приділити особливу увагу, і адже досвід інших країн свідчить, що такі цінні папери досить популярні й привабливі для інвесторів. Так, наприклад, у Німеччині Дойчебанк уже давно практикує випуск конверто­ваних облігацій строком на 10 років. У 1994 році випуск конвертованих облігацій здійснили чотири російських комер­ційних банки, а за дев'ять місяців 1995 року в Росії зареєстро­вано п'ять завершених випусків конвертованих облігацій ко­мерційних банків1.

Однією з базових умов досягнення політичної, економічної та соціальної стабільності в державі є здійснення вивіреної бюджетної політики, у тому числі прийняття та додержання бездефіцитного державного бюджету. Країни з розвинутою ринковою економікою як один із засобів для досягнення цієї мети використовують випуск казначейських цінних паперів.

В Україні правові засади існування цього виду цінних паперів встановлені Законом України "Про цінні папери і фондову біржу".

Казначейськими зобов'язаннями визнаються цінні папери на пред'явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення та засвідчують внесення їх власни­ками грошових коштів до бюджету і дають право на одер­жання фінансового доходу (ст. 15 Закону).

В Україні можуть випускатись такі види казначейських зобов'язань: а) довгострокові — від п'яти до десяти років;

б) середньострокові — від одного року до п'яти років; в) ко­роткострокові — до одного року.

Кошти від реалізації казначейських зобов'язань спрямову­ються на покриття поточних видатків державного бюджету. Виплата доходу по казначейських зобов'язаннях здійснюється відповідно до умов їх випуску. Рішення про випуск довгострокових і середньострокових казначейських зобов'язань приймається Кабінетом Міністрів України.

Рішення про випуск короткострокових казначейських зо­бов'язань приймається Міністерством фінансів України.

У рішенні про випуск казначейських зобов'язань визнача­ються умови їх випуску.

Випуск деяких видів казначейських паперів, як свідчить практика багатьох країн, може сприяти вирівнюванню нерів­номірності податкових надходжень, що набуло значного по­ширення в Україні, і тим самим нейтралізувати причину ка­сової незбалансованості державного бюджету. Казначейство (міністерство фінансів) Великобританії, наприклад, випускає іменні податково-депозитні сертифікати, які можуть бути, за бажанням їх держателів, або в будь-який час повернені назад, або використані при сплаті податків. В останньому випадку за сертифікатами сплачуються підвищені відсотки, завдяки чому стимулюється інтерес платників до попереднього вне­сення податкових платежів і зменшується можливість касо­вих розривів між доходами та витратами бюджету.

Доцільно також звернутися до досвіду США, де практи­кується випуск казначейських паперів декількох класичних видів. Залежно від строку та умов випуску казначейські пінні папери в США випускаються у вигляді казначейських вексе­лів (на 3, 6 і 12 місяців), казначейських нот (на 2, 3, 4, 5, 7 і 10 років) і казначейських облігацій (на 20—30 років).

Неважко зрозуміти, що такий досить широкий асортимент та висока ліквідність казначейських цінних паперів роблять їх дуже привабливими для інвесторів. Це дає можливість Урядові США ефективно здійснювати управління державним бюджетом шляхом оперативного випуску цікавих для фондо­вого ринку інструментів.

Цей досвід заслуговує детального вивчення і може бути використаний для вдосконалення системи казначейських цінних паперів в Україні. Тим більше, що у нас, відповідно до Порядку застосування векселів Державного казначейства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 1996 р. № 6892 вже здійснено перші випуски спеціального виду казначейських цінних паперів — векселів Державного казначейства. Казначейські векселі випускаються з вексельними сумами 5000 та 10 000 гривень. Відсотки на вексельну суму не нара­ховуються. Векселедавцем і платником за казначейськими векселями виступає Головне управління Державного казна­чейства. Казначейські векселі видаються на пред'явника, 1 термін платежу за ними не повинен перевищувати одного року.

Казначейські векселі можуть використовуватися їх держа­телями для:

погашення кредиторської заборгованості за згодою відпо­відних кредиторів. Розрахунки казначейськими векселями здійснюються за вексельними сумами;

продажу юридичним особам, які є резидентами відповідно до законодавства України;

застави з метою забезпечення зобов'язань перед резиден­тами відповідно до законодавства про заставу;

зарахування до сплати податків до державного бюджету за бажанням векселедержателя. Воно може бути здійснено у будь-який момент до настання терміну платежу за казна­чейським векселем.

Погашення казначейських векселів здійснюється Головним управлінням Державного казначейства шляхом:

перерахування на рахунок пред'явників казначейських векселів грошових коштів у розмірі відповідних вексельних сум;

зарахування казначейських векселів до сплати їх держате­лями податків до державного бюджету.

Головне управління Державного казначейства щомісяця публікує інформацію про обсяг випуску казначейських вексе­лів, терміни їх погашення, обсяги погашення векселів гро­шовими коштами та шляхом зарахування їх до сплати по­датків до державного бюджету.

Таким чином, в Україні здійснено перші кроки в напрямку розширення переліку видів казначейських цінних паперів, що, безумовно, в подальшому зробить ринок казначейських папе­рів більш активним і ліквідним.

Наступним видом цінних паперів, допущеним до обігу в Україні, є ощадний сертифікат.

Ощадним сертифікатом визнається письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого стро­ку депозиту і відсотків по ньому (ст. 18 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу").

Ощадні сертифікати видаються строкові (під певний дого­вірний відсоток на визначений строк) або до запитання, імен­ні та на пред'явника.

Підприємства та громадяни, які бажають придбати ощад­ний сертифікат банку, здійснюють оплату в розмірі номіналь­ної або курсової його вартості.

Початком відліку терміну володіння сертифікатом є дата його продажу покупцеві. За кожні повні, наприклад, 12 (6 або 3) місяців володіння сертифікатом до запитання банк нараховує договірний відсоток від величини номіналу цінного паперу, про що банк може робити позначки на зво­ротній стороні бланку.

В Україні ощадні сертифікати існують, як правило, у папе­ровій формі. Наші сусіди по СНД, наприклад Росія, пішли в цьому напрямку значно далі. У 1992 році Всеросійський Біржевий Банк здійснив випуск таких сертифікатів у вигляді металевих монет, що, у свою чергу, надає їм ще й нуміз­матичної цінності. Зараз цим банком опрацьовуються питан­ня емісії срібних сертифікатів.

На українському ринку цінних паперів ощадні сертифікати донедавна були одними з найбільш ліквідних цінних паперів, адже вони гарантували їх власникам високі і, що головне, стабільні доходи, оскільки вони забезпечуються всім майном банку, який випустив ці папери. Зараз активність комер­ційних банків щодо випуску ощадних сертифікатів значно знизилась.

Національний банк України, у свою чергу, став активніше звертатись до випусків ощадних сертифікатів. Відповідно до Положення про депозитний (ощадний) сертифікат Націо­нального банку України, затвердженого постановою Прав­ління Національного банку України № 203 від 5 грудня 1994 р., ощадний сертифікат Національного банку України е одним із інструментів регулювання обсягів грошової маси в обігу і призначений для розміщення виключно через комер­ційні банки. Випуск таких сертифікатів здійснюється у папе­ровій формі.

Ощадні сертифікати Національного банку України можуть бути строковими або до запитання, іменні та на пред'явника. Умови випуску строкових сертифікатів передбачають повернення власникам сертифікатів суми депозиту та виплату від­сотків по них у вказаний у сертифікаті термін. У разі пред'яв­лення строкового сертифіката для оплати раніше визначеного терміну його власнику сплачується знижений порівняно з вказаним у сертифікаті відсоток. Сума зниження визнача­ється умовами випуску сертифікатів.

Власники ощадних сертифікатів Національного банку України, крім отримання відсотків по них, мають право здійснювати не заборонені чинним законодавством операції з ними на ринку цінних паперів України (переуступка іншим комерційним банкам, продаж або застава при одержанні кре­дитів Національного банку України).

Викуп ощадних сертифікатів Національного банку України здійснюється відповідно до умов їх випуску. Проте Націо­нальний банк залишає за собою право приймати рішення про достроковий викуп своїх ощадних сертифікатів. У цьому ви­падку власники сертифікатів отримують відповідні доплати.

У той час, коли роль ощадних сертифікатів на вітчизняно­му ринку цінних паперів безумовно зменшилась, активність обігу деяких інших паперів значно зросла. Це, в першу чергу, стосується ще одного виду класичного цінного папера — векселя.

Векселем визнається цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю) (ст. 21 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу").

Вексель з'явився в Російській імперії набагато пізніше, ніж він остаточно затвердився в Європі як засіб платежу та доходний цінний папір. Офіційно вексельний обіг у Російській імперії було введено Вексельним статутом 1729 року1.

Вексельний обіг у нашій країні був дуже поширений у період непу, але у зв'язку з відміною в 30-ті роки комерцій­ного кредиту та заміни його прямим банківським кредитом він був зведений нанівець. Однак юридичне векселі зберег­лись, більш того, вони завжди використовувались у зовнішній торгівлі.

Після прийняття Закону України "Про цінні папери і фон­дову біржу" та постанови Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. "Про застосування векселів у господарському обороті України" в нашій державі був запроваджений вексельний обіг з використанням простого і переказного векселів відповідно до Женевської конвенції 1930 року.

Кабінет Міністрів України і Національний банк України постановою від 10 вересня 1992 р. № 5281 підтвердили, до затвердження Порядку випуску та обігу векселів, дію в Україні Положення про переказний і простий вексель, яке було затверджене 7 серпня 1937 р. постановою ЦВК та РНК СРСР № 104/1341.

В Україні можуть випускатися та обертатися простий і переказний векселі.

Простим визнається вексель, за яким зобов'язання без­умовної сплати вказаної в ньому суми грошей бере на себе особа, яка видала вексель (векселедавець). Простий вексель містить такі реквізити: найменування "вексель", яке включене безпосередньо в текст на мові, якою цей документ складений;

просте і нічим не обумовлене обіцяння сплатити визначену суму; зазначення строку платежу; зазначення місця, де має бути здійснений платіж; найменування того, кому або за на­казом кого платіж повинен бути здійснений; зазначення дати і місця складення векселя; підпис того, хто видає документ (векселедавця).

Простий вексель, строк платежу в якому не вказано, роз­глядається як такий, що підлягає оплаті за пред'явленням. У разі відсутності особливого зазначення місце складення до­кумента вважається місцем платежу і разом з тим місцем проживання векселедавця.

Переказним визнається вексель, за яким зобов'язання сплати вказаної в ньому суми, покладається на третю особу, якій векселедавець дає просту і нічим не обумовлену про­позицію сплати цієї суми кредитору (векселедержателю).

Отже, в переказному векселі, як і в простому, міститься абстрактне зобов'язання векселедавця сплатити певну суму векселедержателю. Не можна погодитися з Г.Ф. Шершеневичем щодо того, що це зобов'язання є умовним3, оскільки векселедавець бере на себе зобов'язання оплатити вексель без будь-яких умов. У практичній діяльності функції платників найчастіше виконують банки, де векселедавці зберігають на рахунках свої грошові кошти. Проте, які б правовідносини не об'єднували векселедавця з платником, переказний вексель виключає їх поєднання в одній особі.

Переказний вексель містить такі реквізити: найменування "вексель", яке включене безпосередньо в текст на мові, якою цей документ складений; простий і нічим не обумовлений наказ сплатити визначену суму; найменування того, хто по­винен платити (платника); зазначення строку платежу; зазна­чення місця, де має бути здійснений платіж; найменування того, кому або за наказом кого платіж повинен бути здійс­нений; зазначення дати і місця складення векселя; підпис того, хто видає документ (векселедавця).

Слід мати на увазі, що вексельний обіг ефективний при значному наповненні ринку товарами. Тільки за таких обста­вин продавець починає шукати покупця та створює для нього найбільш вигідні умови. У процесі становлення ринку та під­вищення динамічності нашої економіки вексель знову опи­няється в центрі уваги з цілого ряду причин:

по-перше, він за своєю природою є цінним папером, який дозволяє оперативно вирішувати багато складних господар­ських і фінансових проблем;

по-друге, комерційні банки та підприємницькі структури вже накопичили певний досвід проведення господарських операцій з використанням векселів;

по-третє, вексель розглядається урядом України як один з головних засобів проведення взаємозарахунків боргів під­приємств і виходу з платіжної кризи;

по-четверте, якщо взяти до уваги значну кількість нор­мативних актів, які регулюють порядок випуску та викорис­тання векселів, то можна стверджувати, що в Україні вже створена мінімально необхідна правова база для цього, яка, однак, вимагає дуже детального доопрацювання та доповнен­ня, у тому числі з точки зору її узгодження з чинним за­конодавством.

Першим підтвердженням зростання ролі векселя на фінан­совому ринку України можна вважати прийняття Указу Президента України від 14 вересня 1994 р. № 530/94 "Про випуск в обіг векселів для покриття взаємної заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності України"'. Відповідно до цього Указу, з метою створення умов для подолання пла­тіжної кризи, підвищення майнової відповідальності суб'єктів підприємницької діяльності України Національний банк України повинен був забезпечити проведення до 10 жовтня 1994 р. взаємного заліку заборгованості суб'єктів підприєм­ницької діяльності на день підписання Указу. За результа­тами цього заліку необхідно було до 1 листопада 1994 р. оформити прострочену заборгованість (у тому числі заборго­ваність за банківськими кредитами) простими векселями на користь кредиторів з терміном платежу 28 лютого 1995 р.

Передача цих векселів могла здійснюватись векселедержателем шляхом індосаменту іншим суб'єктам підприємницької діяльності України в рахунок погашення заборгованостей та інших зобов'язань у заставу, а також для здійснення інших операцій у відповідності із законодавством України. З настан­ням строку платежу за таким векселем його в установле­ному порядку пред'являють векселедавцю або індосантам до платежу.

Другим кроком у напрямку підвищення ролі векселів стало прийняття у травні 1995 року спільної постанови Кабінету Міністрів України та Національного банку України "Про про­ведення заліку щодо взаємної заборгованості суб'єктів під­приємницької діяльності України та оформлення простроче­ної заборгованості векселями", за якою передбачалось про­вести на беземісійній основі залік взаємної заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності всіх форм власності з подальшим оформленням простроченої заборгованості (у то­му числі заборгованості за банківськими позиками) вексе­лями на користь кредиторів. У грудні 1995 року була прий­нята ще одна спільна постанова Кабінету Міністрів і На­ціонального банку України щодо проведення заліку взаємної заборгованості та оформлення її векселями.

З метою подальшого розширення сфери обігу векселів у господарському обороті України Указом Президента України від 26 липня 1995 р. "Про розширення сфери обігу векселів" були зняті обмеження щодо суми зобов'язання за одним век­селем, встановлені Указом Президента України від 2 листо­пада 1993 р. "Про сплату державного мита за вексельні бланки" у розмірі ста мільйонів карбованців, визначення якої було віднесено до компетенції господарюючих суб'єктів. Досить широко використовуються векселі і в зовнішньо­економічних відносинах, зокрема, відповідно до Закону України від 15 вересня 1995 р. "Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах".

Необхідно зазначити, що згідно з чинним законодавством України:

використовувати векселі, а також виступати векселедав­цями, акцептантами, індосантами і авалістами можуть тільки юридичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, що визнаються такими відповідно до чинного законодавства;

векселі можуть видаватись лише для оплати за поставлену продукцію, виконані роботи та надані послуги, за винятком векселів Міністерства фінансів, Національного та комерцій­них банків;

вексельний бланк може заповнюватись друкованим та недрукованим способами;

сума платежу за векселем обов'язково вказується цифрами та літерами;

вексель підписують керівник і головний бухгалтер юри­дичної особи та завіряють печаткою.

Для подальшого розвитку ринку векселів в Україні, на нашу думку, доцільно здійснити певні заходи, спрямовані на захист прав векселедержателів, оскільки саме ці суб'єкти век­сельного обігу зараз є найменш захищеними. На сьогодні в Україні не здійснюється будь-яка державна реєстрація випу­щених векселів. Не існує також обмежень щодо випуску векселів одним суб'єктом підприємницької діяльності. Така ситуація може призвести до випуску в обіг нічим не гаран­тованих векселів.

Щоб уникнути такої ситуації, на нашу думку, варто вико­ристати досвід Сполучених Штатів Америки, де ринок векселів не розвивався до початку 80-х років, поки не були зроблені важливі нововведення.

По-перше, запроваджена процедура державної реєстрації певних категорій векселів, яка отримала назву "реєстрація на полиці". Вона передбачає реєстрацію кожного випуску векселів із терміном обігу більше 270 днів Комісією з цінних паперів, яка дозволяє за визначених умов реєструвати безпе­рервні програми випусків векселів один раз. Із запроваджен­ням такого порядку оформлення векселів, що випускаються безперервно, стало для емітента значно простішим. Крім того, в рамках однієї програми випуску "реєстрація на полиці" забезпечує можливість випуску різних видів векселів. По-друге, впроваджена процедура встановлення кредитних рейтингів пропонованих випусків. Емітенти векселів при про­веденні "реєстрації на полиці" звертаються до рейтингового агентства, яке надає відповідний рейтинг новому випуску век­селів на визначену суму. Це дозволяє інвесторам постійно одержувати необхідну інформацію про рейтинг векселів, які вони бажають придбати.

По-третє, здійснені заходи, спрямовані на створення лік­відного вторинного ринку векселів. Ліквідний вторинний ринок, на якому провадиться котирування цін на векселі, має існувати для того, щоб кожний інвестор знав: векселі, якими він володіє, можуть бути продані в будь-який час.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12