Курсовая работа: Проблема Чорнобиля в творчості поетів-шістдесятників

За будовою поема «Сім» — полемічний діалог ліричного персонажа із провісником апокаліптичної приреченості роду людського персоніфікованим в образі казкового «крука». Стоячи на діаметрально протилежних позиціях в оцінці людини та її здатності існувати за законами розуму і краси, кожен з них висуває свої аргументи, почерпнуті з реальної історії — і світової, і вітчизняної. Ідейно-емоційна наснаженість поеми зростає в міру того, як з більш загальних і віддалених тем розмова починає торкатися дедалі дражливіших моментів нашого життя, аж по самий його край над Прип'яттю. Причому ліричному персонажеві в цьому морально-філософському герці доводиться таки сутужно, бо «крук», відмовляючи людині в усіх позитивних якостях і будь-якій іншій перспективі, крім загибелі й занапащення світу, наводить факти правдиві, гіркі. Це і духовна сліпота, яка штовхала натовпи спалювати своїх геніальних синів, й антинародна сутність тих явищ, що завдали стільки лиха країні в період культу особи, і бездумне втручання в тонкі природні механізми, що призводить до екологічних криз і відкошується на фізичному та психологічному здоров'ї людини. Це, зрештою, трагічні прорахунки науки і практики, що під надв’язуваним «лихим опонентом» кутом зору видаються за закономірний наслідок людської життєдіяльності загалом:

Куди ж ти дививсь, коли літи твоєї надії,

Руйнуючи спокій іще праслов'янських пісків,

Заклали реактор, як міну повільної дії,

Під саму колиску твоїх однокровних братів?

Невже ти хотів ошукати природу закляттям,

Що в нас, пак. і смерчі ласкавіші, як за бугром?

Отямся ж, нарешті!

Нещадний однаково атом,

Що в них над Гудзоном,

що в нас над билинним Дніпром!

Посилаючись на приклади, які відповідають ідеалам гуманізму, ліричний персонаж опирається агресивному нігілізмові «крука», аж, зрештою, в героїчній самопожертві шести пожежників і самозабутній відданості ділу кінорежисера, прізвища котрих називаються, «мов з козацького реєстру», знаходить опертя і потвердження власній точці зору: через тернії і страждання людина йде до самовдосконалення, жертви історії не марні, рух її складний, але доцільний.

Новий твір Б. Олійника — цілісний і концептуально завершений, що особливо подивовує, коли врахувати, що має він десятки проблемних відгалужень. Скажімо, обіч політичного фарисейства («і ходите в червоному заклично, хоч ваша суть давно й категорично Сіріє паче мишача нора»), з висвітлюваних проблемних глибин раптом виринає і таке «часткове» питання, як соціальні умови життя сьогочасної жінки, органічно вкладаючись у витворювану автором завершену систему ідей та поглядів: «І жони несуть з магазинів у вулик сім'ї Наїдки, вгинаючи емансиповані плечі». Подібних промовисто оцінкових штрихів у поемі багато. Головне питання про етичну сутність людського роду могутньою доцентровою силою злютувало в ідейно-естетичну цілість безліч світоглядних, морально-філософських аспектів дійсності, в художню картину життя давно сподіваної філософської глибини. Кожен може побачити у ній важливе для становлення достовірнішого погляду на суспільно-історичну реальність, у кожному живому сумлінні поема ця викличе резонанс. Цілком природно, що де в чому буде він і полемічним, як показує хоч би студія поеми, здійснена І. Дзюбою.

Так, з-поміж деяких морально-філософських тверджень Б. Олійника, що можуть викликати неоднозначне ставлення, критик виокремив і небезпеку підміни у світоглядній системі понять істини (і стремління до неї) поняттям віри (і збереження її за будь-яких умов). Закид І. Дзюби небезпідставний, і випливає як із поетики твору, так і наскрізно проведених нею ідейних акцентів («Ми ж Леніна в ньому тоді сповідали усі! Ми вірили в нього, і небо здавалось в алмазах»; «Так ти ж мене зраджував стільки, що, втративши віру, я з жовчю злигався»; «Та шестеро в робах, як в ризах, із праху встає, - І в сяєві їхнім апостольськім меркне реактор»; «Зірвавши з корогви несправджений символ, не втратив багряної віри в корогву саму»; «Прийдіть до нього усі, в кого віра живе»; «В поті солонім із тверді довічної віри Возводить нащадкам собор всепланетного миру» та ін.).

Поет має незаперечне право на свій розсуд обирати той чи той образний пласт, але, мабуть, не може нехтувати й змістових акцентів, які цей пласт закономірно вносить із собою в поетичний зміст. Свідомий цього і

Б. Олійник. Тим дивніше бачити у нього, рішучого супротивника обожнення геніїв і канонізації великих (пригадаймо хоч би давніший нього вірш «Мавзолей Леніна»), такі образні визначення вождя революції: «Христос двадцять клятого століття», «Червоний Спас». За цим в остаточному підсумку вимальовується концепція непогрішимості віри в певні ідеали, що відгороджує її від суспільної практики; теорії лишає право на непохитність принципів, а практиці — право на подолання труднощів, зумовлених тією ж таки невідповідністю слова і діла. Це дивує, — адже мало хто з наших поетів поклав стільки творчих, духовних сил на викриття невідповідності слова і діла, як автор «Істини», «Заклинання вогню», «У дзеркалі слова».

Думається, що подібні суперечності, які, зрештою, припускають широкий спектр тлумачень, «запрограмовані» природою опонентного образу «крука», як її розкриває сам автор: песимізм, що в крайньому вираженні своєму обертається цинізмом. Абсолютно зрозуміло, що це не відсторонений щодо самого героя голос, а якась важлива і тривожна частина його власної душі, чинник його власного світогляду, що кличе героя до «тяжких зводин із власною совістю» (І. Дзюба):

— Чого це ти, раптом засмикавсь, як лис?

Кого ти питаєш? У себе вдивись.

Я — з'ява страшніша. Я — з кості твоєї і шкіри.

Колись величавсь песимізмом і вельми цінивсь.

Так ти мене зраджував стільки, що, втративши віру,

Я з жовчю злигався. І маєш нащадка — цинізм.

Образ цей настільки місткий і з усіх точок зору вдалий, що зажив у творі власним життям, не раз виборсуючись із-під влади автора і підважуючи тези, які мусив безумовно потверджувати. Бо що виділив митець за головне у власному породженні? Песимізм, що переходить у цинізм. Але це крайня точка етичного ряду, одне з можливих завершень етичної ланки, на початку якої завжди і обов'язково стоїть сумнів. Так, сумнів — здорова властивість і потреба розуму, рушій критичної думки, будь-яких форм пізнання діалектики світу, сумнів, який справді може виродитися в песимізм, а далі — цинізм, але може привести і приводить до відкриття нових істин, неможливого в умовах тоталітарного панування віри. У здоровому своєму вияві сумнів є невід'ємною складовою пошуку, ланкою знання, яка рятує його від догматизму, хоч і позбавляє універсалістських амбіцій. Їх взаємодія є нормальним станом людської свідомості, самого світосприймання. І ось ця рівновага, на наш погляд, у поемі порушена. Десятки разів наголошуючи на потребі віри, Б. Олійник, послідовно не вводить критичне начало, сумнів у те коло понять, які визначають сутність його «альтера парс», якому відводиться роль чорноротого речника, злого віщуна. Однак, це «друге я» не бажає вкладатися в пропоновані рамки, виявляє свої замовчані, але природні неодмінні риси.

Хіба відповідає природі образу злого циніка сувора, принципова вимога, яка виривається в ідейного опонента, коли мова в поемі заходить про велич Ленінових ідей: «Не шелестить, дрібні, його ім'ям, не доросли ви...»? Хіба провіснику близького апокаліпсису годиться виявляти таку зворушливу турботу про землю, на щедротну красу якої «мають право від природи Роса і сарна, соловій і... крук»!? Тобто він теж на неї претендує, не зрікається і не заперечує її, — то хіба це цинізм і тільки? Поет не шкодує фарб, підкреслюючи антигуманну суть цього «другого я» зовнішньою огидністю, відразливою калічністю його подоби: «... він звивсь, як вурдалака, І в божевільнім реготі осів»; «він люто протруїв мене пекельним оком. І цинічно уже не каркнув змієм просичав»; «він каркав і тіпався, як у пропасниці, аж тліла на кігтях руда роговиця» тощо. А воно тим часом волає і до доброго в людині, гіркою правдою факту закликає, аж молить її: «Отямся ж, нарешті!».

Наприкінці поеми вражений сяєвом «сузір'я семи» ворон. Але власне через те, що він «самочинно» розкрився в поемі як духовна істота значно складнішої і багатшої організації, аніж планував автор, це чомусь не тішить. Не тішить сумління, бо з брудною водою злорадності й нігілізму виплескується здорове дитя сумніву, бо така перемога над песимізмом схожа на Піррову і може розчистити шлях фанатизмові сліпої віри. Власне, тут ми вже винаходимо за межі поеми, яка в останній своїй частині через звужену на догоду концепції природу ідейного опонента, який встиг заявити про себе і в іншій, складнішій якості, видається менш переконливою.

Б. Олійник «розправився» із проблемою на рівні відвертих крайностей типу нігілізму; на спокійніших рівнях етичних норм, якими є сумнів, здорова критична доскіпливість, вимога вірити слову, «лише оплаченому ділом»     (Б. Олійник), вона лишилася жити і тривожити розум. Це її непритуплене вістря ясніє у вимогливо-докірливих інтонаціях завершальної частини, тривожний шум її неперебитих і нескладених крил чується в застережливому рокотанні голосів, які вже неможливо розділити на суто стверджувальні й суто заперечувальні, бо вони за природним діалектичним тяжінням зливаються в конструктивну єдність сильного розумінням проблем і баченням мети здорового глузду:

Та тільки не вчіть його жити з чужих букварів.

І квіти і могил його вкравши,

не спродуйте ницо

Сп'янілим з любові. При світлі своїх прапорів

 Він бачить усе.

І тяжка його в карі десниця.

А він не забуде ніколи людського добра,

і в пам'ять запише усіх, не питаючи націй,—

Від юних солдатів до вчених найвищих

інстанцій,—

Хто нас в Страхоліссі закрив од чуми радіації,

І горе навпіл розділив, і омився з Дніпра.

Впізнаємо голос поета в усьому його епічному розкриллі! І коли ми не в усьому погоджуємося з автором, то через те, що йому вдалося викликати нас на дуже серйозну і відверту розмову, підняти такі проблемні товщі, від осмислення яких залежить майбутнє. Поема «Сім» належить до вершинних явищ української поезії останнього часу. Має рацію І. Дзюба, коли закінчує свою студію таким міркуванням: «Кожного, хто вміє читати і думати, поема ставить перед пекучими проблемами доби й народу, перед потребою нового усвідомлення життя». Це і є «проривом у новий стан».

В поемі «Сім» поет осягає сьогоднішній день в житті нації, країни в контексті її історії. Причому осмислюється і переосмислюється і сам історичний контекст. Якщо до цього історичне тло, на якому ми бачили себе, було непорушним, усталеним, мнимо правдивим і нагадувало декорацію, розписану в основному яскравими, життєрадісними фарбами, то в епоху гласності воно почало набирати зовсім інших відтінків. До того ж на ньому з'явилось чимало білих плям.

Процес переосмислення історії болючий, але  необхідний, бо важко жити, не знаючи всю правду про своє минуле. Це велике зло — приймати історію з «купюрами», підігнану під чиїсь кон'юнктурні концепції. Зараз ми вчимось сприймати історію такого, якою вона є. Тут потрібні і мужність, і мудрість, і обережність в оцінках. Думається, що поема «Сім» виявилась дуже потрібною багатьом людям. Бо сприймати її — це пройти разом із поетом складний процес пошуку істини, що стосується кардинальних проблем нашого духовного і суспільного буття.

Головна особливість поетики поеми обумовлена умінням Б. Олійника винаходити таку жанрову структуру для свого твору, яка б давала можливість найдоцільнішим  шляхом вирішувати творче завдання, що стояло перед поетом. Поема написана як діалог між «круком» і ліричним героєм. До такої жанрової структури Б. Олійник вже звертався в одній із своїх перших поем «Віч-на-віч» (збірка «Вибір»). Там вперше ми зустрічаємо образ ворона, що уособлює час, і автор не приховує, що він «едгарівський», тобто взятий із відомої поезії Едгара По.

Майже в кожній поемі Б. Олійника наявні елементи діалогізму. Але найсильніше він виявлений у поемі «Сім».

Роздумуючи над складними сторінками історії народу, поет прагне осягнути істину, яка йому потрібна. Від того, чи, вдасться осягнути істину, багато в чому залежить майбутнє життя. Бо важко йти вперед, не розібравшись у своєму минулому, не розділивши у ньому добро і зло, правду і неправду.

Зрозуміло, що художній спосіб осмислення багато в чому відрізняється від наукового. Але водночас слід бачити і їх спільні моменти, які стосуються перш за все необхідності сприймати історичне явище цілісно, з усіма його «за» і «проти» — тобто із врахуванням його внутрішніх протиріч. Ось чому форма діалогу давала поету можливість художньо осягати історичний матеріал оптимальним шляхом. Вибрана поетом жанрова структура давала можливість інтенсивно осмислювати предмет художнього відображення. Читач, сприймаючи поему, ніби ставав учасником діалогу, отримував можливість зважувати різні точки зору.

«Крук» — це крайній цинізм. Він ні в що не вірить. Історію він знає, але дивиться на неї з холодною зневагою. Здається, її труднощі тільки тішать його. Тепер, після вибуху в Чорнобилі, вій намірений сказати все, що думає про нас і про нашу історію.

«Самоїди дух  і тіло, Доки й корінь переїли!» — обвинувачення, и бачимо, вкрай жорстоке. Більшого, здається, й уявити собі важко.

А що ж означає корінь, який ми, з точки зору цинічного «крука», вже перегризли? Тут читачеві є над чим думати. Наш корінь —: це віра в національну сутність народу, його дух, його культуру. Тривога за цей корінь є  небезпідставною.

Вживаючи багато елементів народних жанрів (від голосінь до дум), поет також використовує літературні засоби і архетипи української літератури, чи взагалі типові образи з української культури. В Олійника крук-ворон є шевченківський, з "Великого льоху", а драматичним героєм — "рід наш". І далі увага прикута до  нащадків, у яких уже спадковий код під впливом радіації, і тому у "світ полізуть виродки без лобі, яких ще не родив донині світ?!" А звертання до предків уже натякає на вину сучасників:

О, знали б високі, як низько падуть їх сини, —

Вони ще в колисці воліли б себе задушити!

І ворон признається: "У себе вдивись, у себе... Я — з кості твоєї і шкіри". А провина героя-роду конкретно показана, і не тільки за сучасне, але майже і за Хіросіму — за світові гріхи. Універсальне зливається із специфічним, українським — у жертвах нащадків-виродків. Але при тому немов і якось винним є той "рід". Природа ушкоджена, зранена. Та у вірші є недоговорені прикмети ящера, дещо оптимістичні, бо натякають на можливість майбутності. У народному повір'ї ящур має містичну силу подолати вогонь, і навіть вижити в ньому. Та тут двосічне предвіщування, бо ящур також може затруїти все, що тільки заторкне — чи воду з криниці, чи й майбутній овоч на дереві. Це скомплікований ящур Чорнобиля

Розділ 3. Методичні рекомендації вивчення теми Чорнобиля у школі

І

3.1 Вивчення творчості письменників-шістдесятників у школі

У оновленій системі загальної освіти предмет «українська література» набуває особливої значущості. Сьогодні уже ніхто не заперечує, що українська мова і література є носіями ідентичності нашої нації та її генетичного коду. Тому саме література має стати важливим чинником у вихованні свідомого українця, у його становленні й реалізації в сучасному світі.

Зміст базової та повної середньої школи визначається на засадах загальнолюдських і національних цінностей та реалізується через конкретні завдання:

—  сприяння національному самоусвідомленню і стійкому відчуттю приналежності до європейської спільноти;

—  розвиток творчих і комунікативних здібностей учнів, їхнього самостійного критичного мислення, культури полеміки, вміння аргументовано доводити власну думку;

—  вироблення вміння компетентно і цілеспрямовано орієнтуватися в інформаційному і комунікативному сучасному просторі.

Дуже цінним є те, що зміст сучасної літературної освіти спроектований на очікувані результати навчання. Це дає можливість відповідно спланувати навчально-виховний процес на уроках літератури. Особливий акцент робиться на тих художніх творах, що сприяють зародженню у свідомості та підсвідомості молодої людини якостей, які є носіями позитивної, життєствердної енергії, дають естетичне задоволення і моральне опертя (оптимізм, життєствердність, ідею подолання труднощів, волю до перемоги тощо).

Аналіз чинних програм дає підстави стверджувати, що ця тема, зокрема в новій програмі 12-річної школи, посідає особливе місце в контексті української літератури II половини XX століття.

Та перша проблема, яка постає перед учителем на самому початку вивчення літератури 60-х років, — це мізерна кількість годин, яка не дозволяє хоча б побіжно доторкнутися до життєтворчості кожного із шістдесятників.

А це надзвичайно важливо, бо, як зазначає Віталій Дончик, необхідно «персоналізувати» шістдесятництво — розглянути кожного окремо, різний вибір, різні долі, позиції, версії, шляхи. Адже В. Стус — один вибір і доля, Ліна Костенко — схожий вибір, але інша доля, М. Вінграновський — ще інший, Б.Олійник — спільний, схожий початок і зовсім протилежний вибір.А Дзюба? Чи Світличний, Сверстюк? А все на початку 60-х років було єдиним рушенням і навіть в міжособистісних стосунках були єдність і порозуміння».

Тож буде доречним розширити рамки оглядової теми, виокремивши такі напрямки:

1.  Шістдесятництво як явище соціальне й культурологічне. Новизна і традиційність у ліриці поетів-шістдесятників.

2.  Новаторство «молодої» української прози 60-х років.

3.  Постшістдесятництво та українська «химерна проза».

4.  Для реалізації першої теми виберемо нетрадиційний урок-відкриття з використанням активізуючих групових форм роботи. Вибір типу уроку не випадковий. Адже із середніх класів учням знайомі прізвища Василя Симоненка, Ліни Костенко, Григора Тютюнника, Миколи Вінграновського у контексті інших літературних імен. А на цьому уроці цих письменників учні самі виділять в окремий ряд. Завдання ж учителя — підвести школярів до відкриття своєрідності унікального явища — шістдесятництва.

Нестандартний урок потребує не традиційних, а інноваційних методів, форм, технологій навчання, які не тільки сприятимуть засвоєнню знань, але й активізуватимуть пізнавальну діяльність учнів, формуватимуть комунікативні уміння та навички, надзвичайно необхідні у реальному житті. Адже сучасному одинадцятикласнику в недалекому майбутньому належить стати активним учасником державотворчого процесу, і від учителя залежить, наскільки буде підготовлений випускник до самостійної діяльності та прийняття рішень у принципово нових життєвих реаліях. Тож особистісно зорієнтований підхід з використанням активних групових форм роботи забезпечить суб'єктно - діяльнісну і творчу атмосферу цього уроку.

Обов'язковою умовою такого уроку є створення і визначення емоційного настрою школярів. Крім того, що цьому сприяє відповідно оформлений стенд «Сьогодні на уроці» (діти на перерві уже розглянули портрети, ілюстрації до творів, потримали в руках збірки поетів-шістдесятників), учитель звертається до класу із запитанням:

— Чи вважаєте ви себе цікавими людьми, цікавими співрозмовниками? (Відповіді учнів).

— А сьогодні ми будемо говорити про ціле покоління наших співвітчизників, які здивували світ своєю силою духу, волі, інтелекту.

На дошці запис, до якого звертається вчитель:

Хто ж такі шістдесятники?

Чому їх називають поколінням лицарів Другого українського відродження XX століття?

— На сьогоднішньому уроці ви для себе відкриєте багато цінних і незнаних речей, а під кінець уроку спробуєте відповісти на ці запитання. (Учні записують тему уроку і запитання в зошити).

Далі, оголошуючи концепт теми (це коротке викладення її основних положень), учитель продовжує інтригувати:

— 1956 рік, XX з'їзд КПРС — запам'ятайте цю дату і цю подію, бо саме її можна вважати точкою відліку в історії українського шістдесятництва. Так звана «хрущовська відлига» після смерті Сталіна (1953) стала поштовхом для пробудження української нації. Першими це усвідомили інтелігенти. Це було покоління проти течії, покоління, яке навіть народилося — всупереч. Більшість із шістдесятників прийшли в цей світ двома роками раніше чи пізніше сумнозвісного 1937 — року найбільших сталінський репресій, коли було винищено цвіт нації, її духовну еліту. Відтак покоління шістдесятників ознаменувало природну регенерацію українства, засвідчивши незнищенність національного духу. Цією генерацією природа начебто компенсувала нашому народові ті жахливі втрати, особливо в 30—40 роки — добу голодоморів, розстрілів і Другої світової війни.

Для засвоєння основних теоретичних понять з теми учням слід запропонувати опорний конспект «Українське шістдесятництво», над яким одинадцятикласники попрацюють в парах за методом «читання з позначками» (+ знаю; ! цікаво, запам'ятаю; ? не розумію).

Опорний конспект

Шістдесятництво — соціокультурний рух опору під радянської України, започаткований у 60-х pp. ХХ ст., духовна революція проти тоталітаризму.

Шістдесятники — покоління творчої молоді початку 60-х pp. ХХ ст., сформоване в період тимчасової лібералізації суспільного життя в СРСР у 1956—1964 pp.

Представники шістдесятництва: поети (Д. Павличко, Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, Б. Олійник, В. Стус, І. Калинець), прозаїки (Г. Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Шевчук, Р. Іваничук, Р. Федорів, Н. Бічуя), майстри художнього перекладу (М. Лукаш, Г. Кочур, А. Перепадя, А. Содомора), літературні критики (І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська).

Соціально-історичні витоки шістдесятництва:

• 60-ті pp. в СРСР — «хрущовська відлига» — період деякої лібералізації радянського суспільства у 1956— 1964 pp. (від XX з'їзду КПPC до усунення від влади М.Хрущова).

• 60-ті pp. в усьому світі — час великих духовних зрушень, домагання національної свободи, пора оновлення мистецтва (авангардизм у літературі).

Культурно-історичні витоки шістдесятництва:

• світова культура (зокрема модерна література);

• українська література (як класична, так і доби Розстріляного Відродження);

• народна творчість.

Етичні полюси шістдесятництва:

• дисидентство (відверта опозиція до режиму);

• конформізм (пристосуванство);

• «внутрішня еміграція» (ізоляція у власному внутрішньому світі).

Запам'ятай ці дати:

1953 — смерть Й.Сталіна.

1956 — XX з'їзд КПРС (засудження «культу особи» Й. Сталіна і проголошення курсу на десталінізацію).

1961—1962 — «творчий вибух» шістдесятників.

1965 — перша хвиля арештів українських шістдесятників.

1972 — друга хвиля арештів українських шістдесятників.

(Дві-три пари прокоментують опорний конспект, розкривши з допомогою учителя незрозумілі моменти).

Головний інформаційний матеріал учні сприймають від своїх ровесників, які мали індивідуальні домашні завдання і підготували на 3—4 хв. такі повідомлення:

1.  Феномен шістдесятництва (на дошці записано: «Феномен — рідкісне, незвичайне, виняткове, єдине в своєму роді явище»).

2.   Вибір шістдесятників.

3.   Василь Симоненко — метеор на літературному небосхилі.

4.   Василь Стус — різьбяр власного духу.

5.   Неповторність життя і поезії Ліни Костенко.

Враховуючи те, що одинадцятикласники мають навички роботи в групах, а у класі протягом семестру працюють незмінні групи, об'єднання в які відбулося за психологічними особливостями учнів, обговорення проблемних питань здійснюватиметься у групах. Слухаючи виступи однокласників, кожна група занотовує інформацію, яка видається найбільш цінною.

Розкриваючи унікальність цього явища, учень наголошує:

Відлига була не лише поштовхом до свободи від страху, репресій, беззаконня, а й до свободи творчого самовияву. У культурне життя України увірвалася молода талановита сила, явивши світові плеяду митців, які тепер є славою і гордістю української нації. На сторінках «Літературної газети» за 1961р. (у 1962р. ця назва змінилася на «Літературна Україна») з'являються публікації Миколи Вінграновського, Івана Драча, Євгена Гуцала. У цей же час у інших публіцистичних виданнях друкуються твори Василя Симоненка, Василя Стуса, Григора Тютюнника, Бориса Олійника, Романа Іваничука. Наступного, 1962 року, одна за одною з'являються збірки М. Вінграновського («Атомні прелюди»), В. Симоненка («Тиша і грім»), І. Драча («Соняшник»), Б. Олійника («Б'ють у крицю ковалі»), книги малої прози Володимира Дрозда («Люблю сині зорі») та Євгена Гуцала («Люди серед людей»), а трохи раніше вийшли дебютні книги Дмитра Павличка («Любов і ненависть») та Ліни Костенко («Проміння землі») — митців, які стали немовби «предтечами» руху, що дістав назву — «шістдесятництво». «Велика потреба нашого народу в духовному відродженні... — ось ключ до розуміння причин появи шістдесятництва».

Страницы: 1, 2, 3, 4