Курсовая работа: Сучасний стан, проблеми і перспективи розвитку міських поселень

Курсовая работа: Сучасний стан, проблеми і перспективи розвитку міських поселень

ПЛАН

ВСТУП

Розділ 1. ФОРМУВАННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ГОСПОДАРСТВА: ПЕРЕДУМОВИ, ФАКТОРИ, ОСОБЛИВОСТІ

1.1  Основні форми територіальної організації продуктивних сил

1.2  Вплив економіко-географічного положення на розміщення об’єктів народного господарства

1.3  Економічні закономірності, що впливають на організацію господарства

1.4. Техніко-економічні та демографічні передумови утворення форм територіальної організації господарства

1.5 Специфічні умови формування територіальної організації господарства в Україні

Розділ 2. СУЧАСНИЙ СТАН, ПРОБЛЕМИ, ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ МІСЬКИХ ПОСЕЛЕНЬ

2.1 Міське розселення: загальні тенденції в світі

2.2 Величина міста – головна його проблема

2.3 Методи регулювання розселення

Розділ 3. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ МІСТ УКРАЇНИ

3.1 Розміщення міст по території України

3.2 Економічні та соціальні проблеми українських міст

3.2.1 Житлово-комунальне господарство

3.2.2 Транспортна проблема

ВИСНОВКИ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Проблема територіальної організації господарства для будь-якої країни є визначальною, бо вона лежить в основі господарського управління територією і проявляється у простих, складніших та найскладніших формах. Це, перш за все, центри, вузли, виробничі і територіально-виробничі комплекси, портово-промислові комплекси, райони, технополіси. Основою всіх цих форм є місто. Концентрація та інтенсифікація виробництва зумовлює його розширення і переростання у більш складні, комплексно взаємопов’язані форми територіальної організації господарства.

Місто переплітається з системами розселення, є ядром для формування агломерацій. Урбанізаційні процеси 20-го століття вражаючі, і ще й досі набирають обертів у країнах, що розвиваються. У містах зосереджено 43% всього населення світу, при чому тут концентрується майже ввесь науковий потенціал, промисловість. Міста є адміністративними, політичними, культурними, торгівельними центрами. Вони здійснюють комплексний вплив на економічну, соціальну, екологічну сферу. Можна сказати, що міста на сучасному етапі є основою життя, оскільки людині для ефективної діяльності потрібне спілкування, постійне підтримання зв’язків.

Міста, зокрема великі, мають як свої переваги, так і значні недоліки. Основним завданням є досконале вивчення проблем, пошук найефективніших шляхів їх вирішення і впровадження в життя комплексу програм для забезпечення якнайкращого існування і розвитку. Перспективи міст у різних регіонах різні, тому важливим є виявлення індивідуальних особливостей і вдосконалення їх. Політика перш за все повинна грунтуватись на засадах раціоналізму і спрямовуватись на людину.

1. ФОРМУВАННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ГОСПОДАРСТВА: ПЕРЕДУМОВИ, ФАКТОРИ, ОСОБЛИВОСТІ

1.1 Основні форми територіальної організації продуктивних сил

Територіальна організація господарства розглядає територіальну приуроченість її елементів до певної території, характер зосередження окремих галузей господарства, їхній взаємозв’язок. З розвитком продуктивних сил і поглибленням поділу праці територіальна організація господарства виявляється у нових формах, наповнюється новим змістом. Територіальна організація господарства тісно пов’язана з територіальною організацією продуктивних сил.

Територіальна організація продуктивних сил – це просторовий взаємозв’язок галузевих, міжгалузевих і територіально-виробничих комплексів, що спирається на раціональне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, заощадження витрат на подолання диспропорцій у взаєморозміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва. Форми розміщення продуктивних сил – стійкі територіально-економічні утворення, що характеризуються своєю різноманітністю, конфігурацією, складністю й взаєморозміщенням структурних елементів.

Первісними елементами територіальної організації ПС є окремі ферми, хутори, промислові пункти, що характеризують точне розміщення ПС на території. У промислових пунктах (здебільшого у містечках) найчастіше розташовуються філії великих підприємств.

Центр - це точка, зв'язки якої з довколишньою територією функціональні.

Промисловий центр - це група промислових підприємств, взаємопов'язаних спільними допоміжними виробництвами, а у низці випадків — спільністю технологічного процесу, що мають єдину систему розселення і обслуговуються спільною інфраструктурою.

Вузол — це територіальне сполучення об'єктів, що відіграють певну роль у розвитку даної території.

Промисловий вузол — це локальне виробничо-територіальне сполучення, де підприємства поєднуються тісними виробничими й виробничо-технологічними зв'язками, спільністю транспортно-географічного розміщення, загальними системами інфраструктури й поселень для найефективнішого використання природних, матеріальних і трудових ресурсів.

Виробничий комплекс — це поєднання підприємств, об'єднаних виконанням єдиної господарської функції та взаємопов'язаних тісними виробничими стосунками таким чином, що вилучення якихось компонентів або порушення зв'язків знижує ефективність комплексу, обмежує або унеможливлює виконання господарських функцій.

Територіально-виробничий комплекс — це взаємозумовлене поєднання підприємств на певній території, за якого ефект досягається завдяки вдалому добору підприємств згідно з природними та економічними умовами.

Район — це територія, що відрізняється від інших територій за сукупністю складових частин, які характеризуються єдністю, взаємозв'язком та цілісністю, котра є об'єктивною умовою, закономірністю раціонального розвитку даної території.

Технополіс — це науково-технічний центр, що забезпечує створення та впровадження нових розробок.

Портово-промисловий комплекс — це об'єднання на одній території морських портів, промислових підприємств, приморських поселень, соціально-виробничої інфраструктури, розміщення яких у прибережній зоні зумовлене експлуатацією природних ресурсів прилеглої території та акваторії, забезпеченням зовнішньоекономічної та інших різновидів діяльності.

міський розселення територіальний господарство

1.2.Вплив економіко-географічного положення на розміщення об’єктів народного господарства

Розташування кожного об'єкта народного господарства у просторі зумовлене впливом низки причин і закономірностей. Одним з провідних є економіко-географічне положення (ЕГП) об’єкта, тобто сукупність його відношень до інших економіко-географічних об'єктів, що лежать поза ним. Таким чином, об'єкт характеризується не лише розташуванням на певній території, але й системою зв'язків (реальних або потенційних) з іншими об'єктами.

Економіко-географічне положення — категорія історична. Це означає, що якщо з часом зміниться економічний простір довкола об'єкта, то це відіб'ється на економічному потенціалі самого об'єкта. Відомо, що стародавній Київ став економічним і політичним центром України-Руси. Це сталося, по-перше, тому що він розташовується на перехресті водних шляхів, що утворюються Дніпровською річковою системою. По-друге, він лежав майже у центрі серед політично пов'язаних між собою князівств.

Сінгапур до початку XIX ст. був невеличким поселенням в економічно малорозвинутому регіоні й не мав хоч якогось економічного значення. Але після перетворення його на порт він став використовувати вигоди свого географічного положення на перехресті найважливіших трансокеанічних шляхів. Спочатку він спеціалізувався на послугах (бункерування суден, страхування, посередницька торгівля), а потім перетворився на великий промисловий центр, що ефективно використовує міжнародний поділ праці.

Географічне розташування об'єкта або території може розглядатись на трьох рівнях: макро-, мезо- й мікро-. Макроположення відбиває економічні відносини об'єкта з великими регіонами. Мезоположення характеризує об'єкт за відношенням до компактної та відносно невеликої за розміром території його оточення. Це може бути положення обласного центру або міста усередині якогось регіону. Територія, що тяжіє до певного центру на мезорівні, називається гінтерланд. Найчастіше назва "гінтерланд" вживається щодо території, яка прилягає до портових міст. Мікроположення характеризує об'єкт відносно невеликого оточення. Це може бути розташування підприємства у місті.

Вплив ЕГП виявляється у тому, що об'єкт або регіон одержують певні економічні переваги при оптимальній взаємодії економічних зв'язків з іншими об'єктами й регіонами. Вдало розташовані міста перетворюються на великі транспортні вузли. Насамперед це стосується портових міст, де масові вантажі перевалюються з одного виду транспорту на інший. Саме фактор ЕГП спричинив зростання й процвітання таких міст, як Нью-Йорк, Гамбург, Амстердам, Роттердам. Здебільшого частину вантажів, які проходять через вузлові транспортні центри, вигідно переробляти на місці. Так, суто транспортний вузол перетворюється на багатофункціональне місто.

Характерним для економіко-географічного положення є те, що особливості його можуть виявлятися лише в певний час, за певних обставин. Тут враховується і густота населення даної території, характер зайнятості, ступінь політичної централізації.

1.3 Економічні закономірності, що впливають на організацію господарства

Розвиток територій і продуктивних сил перебувають під впливом загальних економічних закономірностей. При аналізі форм територіальної організації слід враховувати їх. Зокрема таку важливу із них, як закономірність територіальної комплексності розміщення. У комплексі існує взаємозв'язок між спеціалізуючими, допоміжними та обслуговуючими галузями, між природними ресурсами регіону й виробництвом, між виробництвом і розселенням. Елементарний виробничий зв'язок між підприємствами, об'єднаними певною народногосподарською функцією, називається виробничим комплексом. Це може бути група підприємств, що випускають одну продукцію. Підприємства обмінюються між собою комплектувальною продукцією, запроваджують оптимальну спеціалізацію. Але у виробничому комплексі вони не обов'язково повинні розташовуватися поблизу одне одного — іноді їх розділяє відстань у сотні кілометрів. Якщо ж вони розташовуються компактно й територіальна близькість має істотне значення, тоді формується територіально-виробничий комплекс (ТВК). ТВК бувають різних розмірів і рангів, тобто характеризуються підпорядкованістю. Створення територіально-виробничого комплексу (ТВК) безпосередньо пов'язане з реалізацією довготермінових цільових регіональних проблем. Економічна сутність ТВК виявляється у тому, що його народногосподарська ефективність вища за сумарну ефективність складників, які функціонують ізольовано.

Територіальний комплекс виникає тоді, коли територія перестає бути випадковим чинником його формування і коли внаслідок розташування компонентів на компактній території у сполуки з'являються додаткові якості. ТВК — сполучення підприємств, для якого територіальна спільність є додатковим фактором ефективності за рахунок: тривалості взаємозв'язків і ритмічності виробничого процесу, скорочення транспортних витрат, раціонального використання усіх місцевих ресурсів і сприятливіших умов для маневрування ними.

Сполучення кількох ТВК у регіоні, підприємств регіону, які не належать до ТВК, виробничої та соціальної інфраструктури — усе це створює передумови для появи економічного району. Економічний район розглядається на лише як ланка у народногосподарському ланцюгу, що виконує вузьку й виокремлену роль, але і як велика територіально-виробнича система, що має потужний ресурсний потенціал і здатна самотужки розв'язувати важливі господарські проблеми, скеровані на підвищення ефективності суспільного виробництва. Економічний район розглядається як спеціалізована територія країни з певним комплексом допоміжних та обслуговуючих виробництв. Спеціалізація району повинна визначати галузі, де витрати праці й коштів на виробництво продукції та її доставку споживачеві найменші порівняно з іншими районами. Економічна ефективністі спеціалізації оцінюється як з погляду найдоцільнішого територіального поділу праці у масштабі країни, так і з погляду найповнішого й найпродуктивнішого використання місцевих ресурсів району.

При розгляді впливу комплексного розміщення на організацію народного господарства слід виділити таку форму як портово-промисловий комплекс. Портово-промисловий комплекс (ППК) — це форма територіальної організації морського господарства й прилеглого примор'я, взаємопов'язане й взаємообумовлене, планомірно сформоване об'єднання морських портів, промислових підприємств, приморських селищ, соціально-виробничої інфраструктури, розташування яких у береговій зоні викликано експлуатацією ресурсів суходолу й моря, забезпеченням зовнішньоекономічних та інших зв'язків. Внаслідок такого поєднання маємо додатковий соціально-економічний ефект за рахунок групування морських портів і промислових підприємств згідно з їхнім транспортним та економіко-географічним розташуванням у приморській зоні; тривалістю міжгалузевих зв'язків; скороченням транспортних витрат; комплексним використанням усіх ресурсів; раціональним поєднанням територіально-галузевої та програмно-цільової засад керування.

Ще однією важливою закономірністю є закономірність територіальної концентрації продуктивних сил, яка полягає у зосередженні виробництва й населення у найвигідніших місцях регіону, що забезпечує вищий (ніж середній для регіону) рівень життя та ефективність виробництва. Концентрація призводить у першу чергу до утворення урбанізованих зон. На кожному щаблі суспільного розвитку вона має свої межі, зумовлені розвитком продуктивних сил, зокрема технологією виробництва, досконалістю інфраструктури та ін. Спроби обминути ці межі, форсувати концентрацію призводять до зниження ефективності суспільного виробництва.

1.4 Техніко-економічні та демографічні передумови утворення

форм територіальної організації господарства

Вплив сучасного науково-технічного прогресу (НТП) на зміни в просторовій організації життя людей, на розвиток і розміщення міст, на формування середовища людини багатоманітний. НТП стимулює розвиток промисловості у територіальних формах, які постійно змінюються, стимулює розширення складу виробництва, породжує великі і складні комплекси. Взаємопов’язані виробництва групуються в одному місці навколо технологічних процесів. Так утворюється технополіс — центр впровадження досягнень науки і техніки. Це, як правило, нове місто, в якому запроваджуються у виробництво нові розробки, а також проживає населення. Він містить науково-дослідну, промислову та селищну зони, має необхідну інженерну, комунально-побутову та комунально-культурну інфраструктури, комфортні умови проживання. Технополіси скеровані на створення й випуск наукомісткої продукції з урахуванням її конкурентоздатності та умов ринку збуту. Через технополіси має реалізуватися механізм пришвидшення науково-технічного прогресу в сучасних галузях промисловості, пов'язаних із запровадженням новітніх досягнень фундаментальної науки, зокрема мікроелектроніки, нових матеріалів, альтернативних джерел енергії, біотехнології. Створення технополісів дає можливість максимально зблизити науку та виробництво, сприяти структурній перебудові економіки для підвищення її наукомісткості,рівномірніше розташовувати продуктивні сили, вирівнюючи при цьому диспропорції в економічному розвитку; розвивати у технополісах безвідходні виробництва, розробляти та впроваджувати досконаліші методи очищення, застосовувати екологічно чисті матеріали й джерела енергії.

Із технополісами пов’язана наукомісткість виробництва. До наукомістких відносяться усі виробництва, які потребують, по-перше, висококваліфікованих працівників, а, по-друге, великих вкладень у науково-дослідну базу. Це, як правило, виробництво ЕОМ, ракетобудування, літако- й автомобілебудування, виготовлення озброєнь тощо. Такі виробництва розміщуються у великих містах, які мають декілька (здебільшого понад десять) науково-дослідних інститутів і вищих навчальних закладів. В Україні до таких міст належать Київ, Харків, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ, Львів.

Інколи наукомістке виробництво разом з науковою базою "виноситься" за межі великого міста, утворюючи міста-супутники. У США спеціалізованими центрами наукомісткої продукції (авіаракетобудування, електроніка) стали Сан-Дієго й Санта Ана (супутники Лос-Анджелеса), Сан-Хосе (супутник Сан-Франциско).

Взаємопов’язаною з наукомісткістю є працемісткість.Найбільш працемісткими виявляються такі галузі: електроніка (виробництво ЕОМ, телевізорів, радіоприймачів, побутової електроніки), приладобудування, оптико-механічне, інструментальне виробництво, автомобілебудування, Працемісткі види виробництва у промисловості розміщуються у містах, які мають вільні трудові ресурси. Це не обов'язково найбільші міста: дуже часто у маленьких і середніх містах є певний контингент незайнятого населення. У сучасному світі існує тенденція випереджуючого розвитку працемістких галузей у країнах, що розвиваються. У них є надлишок працездатного населення, котрому ще й платити можна небагато. Ось чому ненаукомісткі види виробництва, які потребують великих витрат праці (більшість галузей легкої промисловості, побутова електроніка), дедалі більше переміщуються з розвинутих країн до таких, що розвиваються.

Крім того, автоматизація виробництва, пов’язана з розподілом виробничого процесу на елементарні операції, посилює тенденцію до вузької спеціалізації, яка потребує менш кваліфікованої робочої сили. Комплексна механізація виробництва поступово ліквідовує важкі роботи і розширює сферу застосування жіночої праці. Отож, статева структура все менше впливає на диференціацію виробництва, що дозволяє ефективніше розвиватись господарству.

Переоснащення виробничої бази сприяє розвитку форм територіальної організації, зокрема росту міст. Висококваліфікована робоча сила, зростання прошарку інтелігенції викликають підвищені запити у всьому, що стосується обслуговування, невиробничої інфраструктури, що призводить до залучення нових робітників. Таким чином прослідковується закономірність: у промисловості із створенням нових робочих місць, населення міста порівнянно з чисельністю цих місць збільшується приблизно на порядок.

Також слід враховувати міграційні процеси, зокрема із села в місто та з екологічно небезпечних районів у менш забруднені, що збільшує чисельність населення і сприяє розвитку більш працемістких виробництв. Однак міграційний потенціал сільської місцевості практично вичерпаний, тому джерелом зростання чисельності великих міст є невеликі центри. Зростають диспропорції у темпах росту міст різної величини.

1.5 Специфічні умови формування територіальної організації

господарства в Україні

Для України характерна своя специфічність розміщення господарства, утворення форм та їх розміщення. Це в першу чергу пов’язано з тим, що довгий час існувала УРСР, де пріорітетною була плановість і централізованість.

Ще на початку століття Україна була аграрно-індустріальною державою з невеликим міським населенням. Урбанізації сприяли два основних фактори. З одного боку індустріалізація народного господарства і розвиток різноманітних галузей, зокрема важкої промисловості, створили в містах велику кількість робочих місць. Таким чином до нових видів діяльності залучались як вихідці із села, так і молодь міст. З другого боку колективізація і механізація сільського господарства звільнила від малопродуктивної індивідуальної праці багатьох людей.

Розвиток господарства в Україні у 20-му столітті набував соціалістичного індустріального характеру. У 20-30-х роках був взятий курс на створення і розвиток великих підприємств. На сьогоднішній день більшість промислово-виробничого персоналу зосереджено на заводах і фабриках з кількістю працюючих більше тисячі чоловік. Склався висококонцентрований тип промислового виробництва, який визначив збільшення комплексів господартва і міст.

Ще один фактор, характерний для нашої країни – нестача хороших доріг і надійного транспортного сполучення між населеними пунктами. Жителі сіл, можливо, і не прагнули б переїхати в місто, якщо б шлях у півтори - дві години вони могли б подолати в комфортабельних умовах. Це ж стосується і умов проживання й обслуговування. Така ситуація в цілому сприяє міграції із села в місто.

2. СУЧАСНИЙ СТАН, ПРОБЛЕМИ, ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ МІСЬКИХ ПОСЕЛЕНЬ

2.1 Міське розселення: загальні тенденції в світі

Під розселенням населення розуміють розміщення населення на території і форми його територіальної організації у вигляді системи поселень з їх взаємовідносинами. Розселення населення відбиває як процес розподілу і перерозподілу населення на території, так і результат цього процесу у вигляді існуючої на даний час територіальної мережі поселень. Два основних типи поселень — міські й сільські мають істотні відмінності щодо функціональної структури й людності, причому функціональна характеристика є вирішальною при визначенні типу поселення.

Міське розселення – форма територіальної організації життя населення у вигляді міст, розвиток яких пов’язаний з розміщенням промислових підприємств, об’єктів будівництва, транспорту, з постіндустріальними видами діяльності. Критерії віднесення до міст у різних країнах неоднакові. А взагалі, місто – це населений пункт, який віднесений згідно з законодавством держави до категорії міст і має, як правило, значну (порівнянно з сільським поселенням) чисельність населення, зайнятого головним чином у промисловості, торгівлі, сфері обслуговування, науці, культурі. Міста мають свою територію, обмежену так званою міською межею, як правило, досить стійкою. Населення міст у 1992 році складало 43% всього населення світу. Великих міст, які мають більше 100 тис. жителів, у світі близько 2,4 тис. у тому числі більше 200 з них мають понад мільйон чоловік. Збільшення питомої ваги міського населення й зростання соціально-економічної ролі міст називається урбанізацією. У деяких економічно розвинутих країнах світу цей процес майже завершився, і відсоток міського населення далі майже не підвищується.

Виникнення й розвиток систем розселення — це наслідок територіального розподілу праці. Кожне поселення в системі виконує свої соціально-економічні функції. Для системи розселення характерні тісні внутрішні зв'язки між її елементами (поселеннями), що втілюється в інтенсивні міжселенні потоки: виробничі, культурні, інформаційні тощо.

За ступенем розвитку й територіальним охопленням системи розселення поділяються на локальні й регіональні. Локальні системи охоплюють відносно невелику територію. Критерієм межування такої системи є показник транспортної доступності, який визначає відстань (у годинах) від центру системи до її крайнього поселення; для регулярних поїздок населення в один кінець ця відстань не повинна перевищувати 1,5 години. Локальні системи дають змогу активного спілкування людей, сприяють найбільш інтенсивним економічним зв'язкам між об'єктами системи. Центром локальної системи є найбільше багатофункціональне місто. Навколо нього групуються міста нижчих рангів; так утворюється міська агломерація – форма розселення, під якою слід розуміти територіальне утворення, яке виникає на базі великого міста (або кількох компактно розташованих міст – конурбація) і створює значну зону урбанізації, поглинаючи суміжні населені пункти; відрізняється високим ступенем територіальної концентрації різноманітних виробництв, насамперед промисловості, інфраструктурних об’єктів, наукових навчальних закладів, а також високою чисельністю населення; справляє вирішальний перетворювальний вплив на навколишнє середовище, змінюючи економічну структуру території та соціальні аспекти життя населення; має високий рівень комплексності господарства і територіальну інтеграцію його елементів. В агломераціях, розміщених у розвинутих країнах, чисельність населення збільшується незначними темпами або навіть стала зменшуватись (Лондон, Париж, Токіо, Нью-Йорк). Агломерації країн, що розвиваються, продовжують швидкими темпами збільшувати населення.

Регіональні системи розміщуються на досить великих територіях. Часто базою для формування регіональних систем розселення виступають ТВК. Найбільше місто регіону, найскладніше в функціональному відношенні, набуває значення регіонального центру. Іноді регіональна система може мати декілька центрів, якщо вони приблизно рівнозначні. Найбільшою формою розселення є мегаполіс, що виникає у разі зрощування декількох агломерацій. Мегаполіси можуть простягатись на сотні кілометрів; проте вони не являють цілковиту міську забудову території, її "галявини" можуть бути зайняті селами, рекреаційними об'єктами тощо.

Страницы: 1, 2