Реферат: Фінанси Київської Русі

Реферат: Фінанси Київської Русі

Міністерство освіти та науки України

Черкаський інженерно-технологічний інститут

Факультет перепідготовки фахівців

Курсова робота

по дисципліні “Фінанси”

Тема: “ Фінанси Київської Русі”

Слухач                                    Бруєвич Сергій Анатолійович                                                                                                                                                                                                           призвіще та імя

       Спеціальність, група                 Фінанси    №ЗФ-01____

                                                                                                                    назва спеціальності, № групи

        Керівник                                  Пасічник Юрій Васильович__

                                                                                                                               прізвище, ініціали

       Результат                                      _______________________

                                                                                                    допущено до захисту, на доопрацювання

      Робота захищена_______________________________

                                                                                                                         дата, оцінка

Реєстраційний номер_____________________________

                                                                                                                              місце для штампу

м. Черкаси 2001 рік

ЗМІСТ

ВСТУП__________________________________________________стор. 3

І.Теоретичний розділ.

1.      Характеристика фінансових відносин__________________4

1.1.         Господарський та соціальний устрій. _____________4

1.2.         Бюджетні відносини. ____________________________6

1.3.         Грошова система. _______________________________9

2.      Внесок київських князів в розвиток фінансових

відносин  ____________________________________________11

3.      Історичне значення фінансових відносин _______________14

ВИСНОВОК ____________________________________________16

ІІ. Практичний розділ.

1.     Заходи по покращенню фінансового стану

ВАТ «Черкаське хімволокно»____________________________17

ВИСНОВОК ____________________________________________24

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА ____________________________25

ВСТУП

З точки зору політичної організації легше встановити, якою не була Київська Русь, ніж те, якою вона була. Київська Русь не була державою в сучасному розумінні слова. Розглядати її як  таку – значило б приписувати їй вищий рівень політичної організації, ніж це було насправді. Вона не мала ні централізованого управління, ні всеохоплюючої та розгалуженої бюрократичної системи. Єдиний зв’язок між володарями та підвладними, насамперед неміським населенням, існував у формі збору данини. У політиці князі керувались особистими чи династичними інтересами, нерідко ігноруючи потреби держави і суспільства. Політичні стосунки були млявими, мінливими й невиразними, а політичні проблеми часто розв’язувалися за допомогою сили. І все ж зростав рівень політичної, соціальної та економічної організації Київської Русі, відтак завданням даної курсової роботи є розкриття характеристики фінансових відносин в Київській Русі, а саме зародження економічних відносин; охарактеризувати господарський та соціальний устрій княжої доби, розвиток торгівлі і, зокрема, товарно-грошових, бюджетних відносин. Окремо розглянемо питання про внесок київських князів в розвиток фінансових відносин, їх державотворчу, дипломатичну діяльність, ефективність їх функціонування, а також розкриємо історичне значення фінансових відносин, їх місце в економічній історії України.

І. Теоретичний розділ.

1. Характеристика фінансових відносин.

1.1. Господарський та соціальний устрій.

Київська Русь, з моменту виникнення як самостійна держава (882 р.), мала багато відмінностей в господарському розвитку. Це пояснюється там, що вона від первісно-общинного ладу відразу перейшла до феодального, минувши стадію рабовласництва. Причина такого явища - в IX сі. до моменту створення Київської Русі в більшості сусідніх держав вже склався феодальний спосіб виробництва, але окремі елементи рабства проявлялись в господарській діяльності. На відміну від Західної Європи, де феодальне землеволодіння узалежнювалося службою своєму сюзерену, на Русі бояри користувалися правом спадкового володіння маєтками, зберігаючи його навіть з переходом від одного князя до іншого. Багато бояр проживали у містах, здаючи свою землю селянам, за що брали частину їхньої продукції та продавали її на ринку. За різними підрахунками в межах тодішньої Київської Русі проживало від 3 до 12 мли. населення на території близько 800 тис. кв. км. і вона була найбільшою державою середньовічної Європи.

Соціально-економічне, політичне і культурне життя Київської Русі зосереджувалось у містах, де мешкало 13-15% всього населення країни. У країні налічувалось близько 240 міст і селищ. Проте цілком імовірно, що десь 150 із них фактично являли собою укріпленні населення напівземлеробського люду. Населення Києва в XI — першій третині XIII ст., налічувало близько 50 тис. мешканців. [2, c.73] Для свого часу то була дуже велика кількість городян. У давньоруських Чернігові й Галичі їх було по 25 тис., Переяславці й Білоозері по 10-12 тис. Населення цих міст переважно складалося з дрібних торгівців та ремісників.

Нижче від бояр стояла міська знать, до якої відносились купці, що
займались міжнародною торгівлею, вступали в родинні зв'язки з боярами й
домінували у міській політиці.

Переважна більшість мешканців була ремісниками різних спеціальностей, які об'єднувалися у корпорації (цехи). Найнижчу сходинку соціальної драбини міста займала "чернь" — ті, хто нічого не мали й наймалися на "чорну роботу".

Величезну більшість населення становили селяни, або смерди. Про селян відомо небагато, оскільки історичні джерела зосереджували увагу на вищих класах. Протягом усієї Київської доби більшість селян були відносно незалежними. Проте у XII -ХПІ ст. з'являються ознаки їх закабалення феодалами, що набувало різних форм. Вільний селянин мав право звертатися до суду, переїжджати з місця на місце, передавати землю у спадщину синам, якщо ж він мав лише дочок, то на його землю міг претендувати князь.

Сільське господарство було провідним у давньоруській економіці й досягло для свого часу рівня розвитку. Воно спиралося на прадавні традиції східних слов'ян, що з незапам'ятних часів були землеробами. У різних регіонах величезної держави залежно від грунтів і кліматичних умов застосовувалися різні системи обробітку землі, такі як дво - і трипільна, перелогова, підсічна системи сівозміни. Основними зерновими культурами в Київської Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес.

Іншим важливим видом сільськогосподарської діяльності було скотарство. Великими стадами корів і кіз, табунами коней, отарами овець володіли князі й багаті бояри. А серед промислів особливо розвинутими були мисливство, й риболовство, бортництво та бджільництво.

Важливе значення у господарському житті Київської держави мала внутрішня торгівля. Вона забезпечувала обмін між сільськогосподарським виробництвом, ремеслом і промислом. Формувалася система внутрішніх ринкових зв'язків спочатку в межах невеликих районів, а потім у межах великих адміністративно-господарських земель. Внутрішня торгівля велася переважно на торгах, коли в певні місце й час сходилися усі, кому потрібно було продати свій товар або купити вироби інших. Починаючи з XII ст. поблизу торгів будували храми, які відали службою мір і маси, збирали мита за користування ними. У Києві це була церква св. Богородиці Пирогощі на київському торговищі, у Чернігові - храм П'ятниці.

Зовнішня торгівля порівняно з внутрішньою була жвавішою. Через те що господарство мало натуральний характер, зовнішній ринок охоплював незнану частину господарської продукції. Торгували переважно з візантійськими центрами Північного Причорномор'я, Подунав’я. Користувалися попитом такі товари, як вино, фібули. В обмін за них вивозили хутро, мед, шкури, віск. Слабкішими були торгові контакти з племенами Середньої та Північної Європи, балтійським, фінно-угорським та тюркським населенням Східної Європи. Відомі торгові зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією і країнами Сходу. В IХ ст. головною торговою артерією для Києва став шлях "Із варягів у греки"; такий шлях розпочинався у Нижньому Новгороді системою річок з Дніпром були зв'язані Смоленськ, Любеч, Чернігів та інші міста. Купці з товарами прибували в Київ. Флотилії човнів збиралися під Києвом і вирушали вниз Дніпром до Чорного моря. Торговий шлях закінчувався в Константинополі. Вплив української торгівлі на Чорному морі був дуже великий. Торгівля з Візантією посідала перше місце в зовнішній торгівлі Київської держави. Тому не випадково, що першою формальною угодою, укладеною київськими правителями, став договір князя Олега з Візантією в 911р, згідно з яким руським купцям у Константинополі створювалися надзвичайно сприятливі умови. Київ став великим торговим центром, він був також своєрідним транзитним місцем, через яке із сусідніх земель надходили товари. Найважливішими адміністративними механізмами, через які здійснювалася влада, були князь, княжа рада, рада бояр (дума) та збори городян (віче). Влада і престиж, якими користувався князь, зобов'язували його забезпечувати справедливість, порядок і захист підданих. У віддалені міста і землі князі призначали посадників, які обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький зі своїми підлеглими.

За порадою і підтримкою князь звертався до боярської думи — органу, що виник із старших членів дружини. Пізніше в думі з'явилися і церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь не був зобов'язаний радитися з нею, але брав до уваги позицію боярської думи. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку щодо важливих питань, таких як військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі. Віче могло критикувати або схвалювати князівську політику, але воно не мало права визначити свою власну політику чи видавати закони. Фактично на вічових сходах панувала міська купецька знать.

Отже, політична могутність і військова потуга Давньоруської держави трималися на міцному фундаменті: розвинутій і багатій економіці, землеробство і скотарство не тільки були спроможні прогодувати населення країни, а й виробляли продукти харчування та сировину на експорт. Міста, особливо великі, були заселені переважно ремісниками, вироби яких мали добрий збут на Русі й за рубежем. Спустошливі вторгнення кочовиків причорноморських степів, виснажливі, майже безперервні громадянські війни між князями, хоч і завдавали шкоди, але не могли підірвати економічного життя Русі. Надто розвиненими були продуктивні сили держави, а її люди відзначалися працьовитістю, витривалістю й були здатні до прогресивних змін у виробництві.

1.2. Бюджетні відносини.

У Київській русі в період раннього феодалізму (IX - XII ст.) основними джерелами доходів казни були данина від населення, торговельна діяльність князя, різні мита, збори, що мали суть податкових платежів, а також плата за надання послуг органами судочинства, надання позик.

Розглянемо ці джерела детальніше:

1) Данина з населення.

Організацією збору данини займалися самі князі або їхні підлеглі. Данину платили найчастіше натурою: хутром, шкірами, медом, збіжжям, худобою і збирали її із власного люду, а також з підкорених у війнах народів. Збирали її з усього, з чого тільки можна було. Варто вдатися до історичних фактів, аби пересвідчитися, в далекі часи народ ніс на собі важке ярмо данини. "Так, у полян, які вже були землеробами й скотарювали, знаходимо перші сліди земельної податі, вони платили данину хозарам від рала (плуга) по шелягу за рало... " [4, c.105] Вперше згадується данина в " Повісті временних літ" як воєнна контрибуція, накладена на підкорені племена. Перші руські князі по відношенню до своїх сусідів вели себе як завойовники, збирали данину з вигодою для себе, не піклуючись про долю своїх підданих. Потім, коли, почалась розбудова Києва, потреби зростали, що призвело до збільшення розміру данини і викликало незадоволення племен, з яких збиралась дань.

Історія залишила чимало прикладів непокори платників данини, коли розміри її виходили за рамки здорового глузду. Саме порушення князем Ігорем традиційної норми данини викликало в 945 р. повстання у Древлянській землі. Князь Ігор, зібравши звичайну данину, вирішив, за домовленістю з дружинниками, повернутися, щоб зібрати додаткову данину. В результаті спалахнуло повстання, і князя Ігоря було вбито.

 2) Торгівельна діяльність князя.

Розвиток торгівлі мав велике значення для Київської держави. Якщо знать західноєвропейських країн була зацікавлена в розвитку торгівлі, то київські князі та їхнє оточення докладали чимало зусиль для її процвітання. Чому київські князі прагнули розвивати торгівлю? Розміри данини, яку вони отримували, перевищували їхні потреби, тому більша частина її мала реалізовуватися на ринку. Внутрішній ринок був недостатньо розвинений, щоб поглинути велику кількість меду, воску, хутра та інших товарів, їх можна було продати на ринках сусідніх країн. В умовах досить нерозвиненого торгового капіталу можливо передбачити, що торгівля здійснювалась на комерційних початках, а саме частина грошей від продажу товарів купців йшла до казни. Вже починаючи з середини X ст. князі почали розвивати власні господарства, які приносили їм певний дохід.

3) Різні мита, збори, що мали суть податкових платежів.

Про податки кажуть: це та реальність, на яку, хочемо ми того чи ні, а зважати треба. Якщо перевернути сторінки тлумачного економічного словника і знайти це слово, то можна прочитати: "Податки - форма платежу, що стягується з доходів або майна юридичних та фізичних осіб і характеризується обов'язковістю, регламентацією розміру і строків внесення".

Податкові платежі поступали в різних формах - дань, подать (урок, дари, оброк), поклони, корми, побори. Величина податків залежала від різних умов. Племена або селища, що провинилися перед князем, платили більші податки. Наприклад Ольга збільшила данину древлянам за те, що вони вбили її мужа князя Ігоря.

Данина в Україні надходила двома шляхами: або підвладні племена привозили її до Києва, або князі самі їздили за даниною до племен. Перший шлях збору данини називався повозом, другий -- полюддям. Поїздки князя (чи князів) до підвладних племен називалися кружлянням, бо князь об'їжджав свої володіння по кордонах. Ці поїздки були тривалими: з кінця осені (листопад) і до весни (квітень). Дань була характерною ознакою платежів до казни князя в ІХ - на початку X ст. Подать - збірний термін, під яким розумілись уроки, дари, оброки. Уроки - будь-яка повинність, яка визначалась по розміру і яку потрібно було виконувати до певного календарного терміну. Оброки стягувались з певного предмета. Згодом розвинулась складніша система оподаткування, що включало кожне господарство (яке називалося "дим" або "соха"). Розмір господарства і його економічні можливості спочатку не враховувались. Потім основою стало обкладання по чисельності жителів. В окремих князівствах об'єктом обкладання була земля. Платили натурою ( хутром, шкірами, медом, худобою, збіжжям) і грішми. З розвитком феодальних відносин відбувалася еволюція данини. Вона перетворювалася частково на державні податки або феодальну ренту на користь феодала.

Мита. Князі одержували також доходи у вигляді торгових мит. Вже в перших договорах, які були укладені з Візантією особливо обумовлювались і регламентувались правила торгівлі з метою забезпечення надходжень в казну торговельного мита. Збір мита проводився в основному грошима. Мита можна поділити на дві групи: заставні (збирались до початку торгівлі і за проїзд) і торгові (стягувались окремо із людей і окремо із товару, за зберігання товару). Князь тримав значну армію чиновників, які збирали всякі податки. Говорячи сучасною мовою, то були своєрідні податкові інспектори. Зокрема В.І. Сергєєвич у своєму досліджені "Віче і князь" (1867 р.) пише:

" Управління фінансами перебувало в безпосередньому віданні самого князя. Для збирання мита і данини він призначав особливих чиновників-митників, данщиків, пятенщиків та інших митників, які не залежали від намісників і волостелів...  Різного роду урядові розпорядження робилися князем безпосередньо на їхнє ім'я, гроші, які вони збирали, вносилися самому князеві або тому, кому він наказував; скарги на їхні неправильні дії подавалися безпосередньо князю."[4, c.107]

Князь, скарбниця якого не була відділена від державної, мав великі видатки і утримання свого двору, дружини (війська), будівництво палаців та культових споруд, будівництво міст, укріплень, мостів, гребель, доріг, ведення війн, спорядження флоту при торгівельних відносинах із Грецією (Візантією) тощо. Тому прямого податку (данини) зазвичай на всі ці потреби не вистачало. На населення накладалися різні повинності, а також не примі податки. До непрямих податків належали різні мита (торгові та судові) в солеварнях, у миті срібла, доходи від утримання корчем, а також штрафи.

В основу церковних та монастирських прибутків лягли так звані "десятини". Вперше десятину своїх доходів віддав на церкву князь Володимир (Десятинна церква). Йшли ті десятини від "данини, вирів і продажу й взагалі від усього, що йде княжий двір. Із прийняттям християнства в Україні брали плату за церковні треби, що достали в міру маєткової спроможності вірних" (Голубець М. Велика історія України від найдавніших часів. 1993 р.)

4) Плата за надання послуг органами судочинства, надання позик.

Кожне князівство в Україні підрозділялося на адміністративні округи, на міські та на сільські товариства. Ці товариства, зв'язані круговою порукою жителів у сплаті податків князеві і в оберіганні суспільної безпеки, називалися верв’ями. У ХII ст. сільські округи мали назву погостів. Військовим управителям головного міста був воєвода, або тисяцький, які поділялися сотні і десятки із сотниками й десятниками. У другорядних містах порядкували намісники (посадники), тіуни або вирники, які збирали вирі -пені за вбивство.

У "Руській правді" — першому збірнику законів України княжої доби - є статті, за якими ті, хто вчинив убивство, мали сплачувати залежно від того, хто був убитий, а також відповідно до величини завданої шкоди людині різні штрафи (вирі)*. Отже, як зазначено в "Руській правді", були встановлені різні величини вирі. Винагорода на користь родичів вбитого називалася головничеством. Вира, була трояка. Найбільша (або подвійна) - 80 грн. — за вбивство княжого мужа або члена старшої княжої дружини, проста — у розмірі 40 грн. - за вбивство простої вільної людини (ізгоя) половинна (або панів - вира) - 20 грн. За вбивство жінки і важкі ушкодження, за відрубання руки, ноги, носа, за пошкодження ока, а за вбивство смерда - 5 грн. Якщо хтось украв чи загубив і ні на кого не падала підозра, про втрату оголошувалося на громадському торзі. Після чого той, у кого знайшли загублену річ, мусив не тільки повернути її, а й заплатити 3 грн. За покару. За недоведену провину й арешт без вини смерда платилося 3 грн., за боярина -12 грн. [5, c.338] Частина грошей за вбивство поступала в казну. І ще одна важлива деталь величини штрафів. За підпалення і конокрадство покарання було важче, ніж за тілесні пошкодження, що свідчило про безпеку капіталу і гарантованість його державою. Кредити на той час надавались під 25% - 50% річних. Купці збували товар в кредит. За ці послуги кредитори - купці, сплачували суму, яка іноді дорівнювала 50% боргу. В цих кредитних операціях безпосередню участь брали князі. Якщо купець ставав банкрутом, право передусім захищало інтереси князя, потім іноземних інвесторів і лише потім торговців. Поява у 1113р. "Статуту про різи (проценти)" є свідченням того, що товарно-грошові відносини в Київській Русі досягли найвищого ступеня в своєму розвитку. [6, c.93]

1.3. Грошова система.

Розширення міжнародних зв'язків, торгівлі в Київський державі призвели до появи грошей універсального товару - посередника, який охоче брали на обмін власники всіх інших товарів. Гроші мали постійну вартість. Та найголовніше, що цей товар міг ділиться на однорідні частини, які не змінювали своєї купівельної спроможності, що особливо було зручно при здійснені дрібних торгових операцій. Перші монети на території України відносяться до II —ІІІ ст. Це були римські монети, але вони не набули поширення в Україні. У VI - VII ст. з'явилися сасанідські монети.

Давньоруська держава мала свою грошову систему в формі "кунних" грошей, дуже просту і популярну в користуванні. За гроші слугували хутра куниці або білки. Архаїчність і зручність цієї системи не викликають сумніву: шкурами, як грошовими знаками, людство користувалося від найдавніших часів ( Спарта, Рим, Карфаген) аж до початку XX ст. Хоча питання про реальну вартість кунної грошової системи повністю ще не розв'язане, слід зауважити, що починаючи з VIII - ІХ ст., деякі "Хутрові" назви переходять на металеві гроші, які все більше захоплюють слов'янський ринок через свою практичність та стабільність. У кінці VIII ст. на територію Східної Європи, а точніше на землі сучасної України, хлинув потік арабських срібних монет - диргемів. На тонких та великих кружальцях подібних грошей немає ніяких зображень, як того вимагала мусульманська релігія. Аверс і реверс монети покрити куфічними написами (куфастилізований арабський шрифт ), де окрім цитат з Корана містилися імена правителів, роки та місяці карбування.

Так історично склалося, що основним грошовим металом як у Європі, так і в Київській Русі, було монетне срібло азійського походження, що в ті часи цінувалося набагато дорожче, ніж тепер. Карбування монет на території сучасної України почалося в кінці X ст., спочатку в Києві, а потім у Тмуторокані (2 - а пол. XI ст.), почали виготовляти в часи князювання Володимира Великого. Це були золотники і срібляники. Пізніше Святополк Окаянний та Ярослав Мудрий випускали лише срібну монету довільної маси. Обсяг карбування був незначним (декілька тисяч штук), про що свідчать скарби, яких на сьогодні знайдено лише близько 10 золотих та понад 250 срібних давньоруських монет X — XI ст. Археологічно-нумізматичні знахідки свідчать про загальну суму монет в грошовому обігу того періоду і стверджують, що кілька тисяч давньо-руських, монет в основному були випущені в Києві протягом одного століття.

Тому стає зрозумілим, що для такої мізерної кількості примірників не варто було влаштовувати стаціонарний монетний двір. Для виготовлення кількох десятків монет в день достатньо було праці одного чоловіка з парою штемпелів та ручним молотком . Чому ж тоді карбували ці монети, які аж ніяк не складали конкуренції арабським куфічним диргемам чи візантійським солідам? Річ у тім, що, окрім економічного значення, монета має ще й політичне. На ній обов'язково зазначається ім'я власника., період правління та країна, в якій вона була виготовлена. Монета є своєрідною візиткою, що говорить про незалежність володаря і могутність держави. Наприклад, на давньо-руських срібляниках міститься напис: "Володимир на столі (престолі) а це його срібло". [7, c.30] Монета починає, виконувати свою основну функцію засобу купівлі-продажу. Значну частину монет слов'яни вилучали з обігу і переплавляли в більш зручні для користування грошово-вагові злитки, що називалися гривнями. Меншими грошовими одиницями в Київський Русі були : ногата, куна, вивериця, різана. За формою гривня, можливо, походить із Греції, бо вона дещо нагадує компоненти архаїчної драхми, що складалася з шести зв'язаних до купи чотиригранних коротких металевих паличок. Як відомо, всі номінали кунної грошової системи Київської Русі об'єднувалися гривнею, грошово-ваговою та грошово-рахунковою. До нашого часу дійшло три види срібної грошово-вагової гривні: київська (140-160 г.), чернігівська (196-204г.) та новгородська (в середньому 204 г.) Грошово-рахункова гривня, що складалася з певної кількості монет, називалася ще кунною гривнею, бо кожному виду хутра відповідала монета або її певна частина. Спочатку вагова і кунна гривні були однаковими, та з початку XII ст., в наслідок нестабільної ваги та збільшення лігатури імпортованих монет, до срібної вагової гривні почали прирівнювати чотири гривні кун.

Страницы: 1, 2