Реферат: Податкова політика України

Маються певні труднощі при застосуванні ПДВ у сільському господарстві, надто щодо фермерства. У 1958 р. частина країн Європи домовилась шляхом підписання відповідного договору про неоподаткування ПДВ оборотів із реалізації продукції фермерськими господарствами.

Слід зазначити, що у західних державах пошана до фермерства має фіскальний вимір. Він проявляється у максимальному звільненні від оподаткування та від офіційної звітності перед державою. Це, звичайно, не стосується великих високотоварних господарств. Проте можна стверджувати, що всюди аграрний бізнес, як правило, користується пільговим оподаткуванням.

Загалом, є підстави дійти висновку, що досвід застосування ПДВ у країнах Європи засвідчив його життєздатність і успішне функціонування в ринкових системах. Водночас очевидним є те, що найперша проблема запровадження ПДВ – це підготовка суспільної думки, освітня робота з платниками та професійна перепідготовка персоналу податкових органів. Такі заходи конче необхідні, бо суспільство не очікує нічого доброго від жодного нового податку. Не дивно, якщо політики сприймуть ПДВ як шори для ринкових сил і фактор небажаного розростання державного сектора. Платників хвилюватимуть незнайомі вимоги фіску, а все населення сприйматиме ПДВ як сигнал до загального підвищення цін. Тож необхідна повна гласність щодо намірів про внесення змін до податкової системи та роз’яснювальна кампанія, аби забезпечити свідоме ставлення та перебороти побоювання щодо запровадження ПДВ.

У деяких країнах до агітаційно-роз’яснювальної роботи із впровадження будь-якого податку долучались приватні фірми, і це давало позитивний результат. Впровадження ПДВ в Україні й досі потребує вирішення питань, пов’язаних з обліком та реєстрацією платників, визначенням критеріїв оподаткування окремих видів товарів, робіт та послуг, засобів виробництва продукції за договірними цінами та проданою в кредит.

Одним із видів непрямого оподаткування є специфічні акцизи, які є найактивнішими інструментами державного регулювання кількісних параметрів споживання певного переліку товарів, тютюнових та горілчаних виробів, контролювання доходів монополістів при виробництві деяких товарів, захисту власних виробників та перерозподілу доходів споживачів при купівлі предметів розкоші (ювелірні вироби, дорогі автомобілі).

Специфічні акцизи в більшості країн мають назву “акцизного збору”. Вони включаються в ціну товару й оплачуються покупцями, виробниками або імпортерами товарів. Податок нараховується один раз на точно визначеному законом етапі руху товарів від виробництва до споживання.

Ставки акцизного збору, як правило, встановлюються в процентах до оптової ціни товару. Водночас останніми роками спостерігається певна незручність щодо обчислення акцизу та неточності при визначенні величини податку. Тому все більшого поширення набуває метод впровадження ставок у твердих сумах з одиниці товару. Це дає змогу ефективніше впливати на процес виробництва та реалізацію підакцизних товарів.

Світовий досвід застосування в оподаткуванні специфічних акцизів підтверджує, що треба дуже обережно підходити до визначення ставок акцизних зборів. Високі ставки зумовлюють зростання тіньового обороту, ухилення від оподаткування та появу великої кількості неякісної фальсифікованої продукції. Боротьба з цим явищем не дає позитивних результатів і, що найголовніше, потребує великих затрат із боку держави, які іноді перевищують доходи від акцизного збору.

Є підстави стверджувати, що впровадження акцизного збору потребує продуманих загальнодержавних заходів із контролю за виробництвом та імпортом підакцизних товарів, встановлення державної монополії на виробництво деяких із них, підвищення відповідальності за ухилення від оподаткування. Водночас треба зазначити, що в більшості країн світу після проведення податкових реформ у 70-80 роках ХХ століття частка специфічних акцизів у доходах бюджету зменшилася.

Це зумовлено тим, що стали поширюватися універсальні акцизи, збільшилася база оподаткування щодо особистого прибуткового податку, в податкових надходженнях швидкими темпами зростала частка податків на соціальне страхування. Загалом, специфічні акцизи ще довго використовуватимуться в податкових системах.

Пряме особисте оподаткування. Зростання матеріального добробуту населення в другій половині ХХ століття в більшості країн світу дало змогу зробити особисте оподаткування масовим. На сьогодні майже 80 відсотків надходжень від прибуткового податку з громадян припадає на населення з трудовими доходами, основу яких становить заробітна плата. Протягом останніх 40 років є чіткою тенденція до зростання частки особистого прибуткового податку в доходах бюджетів усіх країн Європейського союзу. Особистий прибутковий податок становить від 5 до 27 відсотків від ВВП у країнах із розвинутою ринковою економікою.

Питома вага особистого прибуткового податку в заробітній платі робітників і службовців економічно розвинутих країн становить від 2 відсотків в Японії до 36 відсотків у Данії та Швеції. Причому є досить стійкою тенденція до зростання питомої ваги податку в заробітній платі зі збільшенням обсягів ВВП на душу населення.

У фінансовій літературі тривалий час дискутувалося питання про те, що високі податки із заробітної плати зменшують економічну зацікавленість у збільшенні заробітку. Це підтверджують численні опитування, проведені зарубіжними науковими центрами. Так, у Великобританії та ФРН більшість платників податку вважає за краще не збільшувати свій робочий день для додаткового заробітку при зростанні податкової ставки понад 30 відсотків.

Усе це дало підставу, з огляду на кейнсіанські постулати, стверджувати, що особисте прибуткове оподаткування стало гальмом для економічного розвитку. Під такими гаслами й здійснювалися податкові реформи 70-80-х років у більшості європейських країн і в США. Організаційно ці реформи мали за мету універсалізацію і спрощення податкових систем, створення умов для обмеження ухилення від сплати податків, упорядкування й значне скорочення податкових пільг.

З точки зору макроекономіки податкові реформи були спрямовані на зменшення обсягів перерозподілу фінансових ресурсів за допомогою податкової системи, збільшення особистих нагромаджень громадян і використання їхніх заощаджень для економічного зростання.

Реформування прибуткового податку, який сплачують громадяни, проходило з використанням положень неокласичних концепцій, адже уряди більшості країн мали на меті нейтралізувати вплив податку на розвиток економіки. Це була протидія тому, що останніми десятиліттями обсяги особистого оподаткування збільшувалися як за рахунок збільшення кількості платників, так і завдяки підвищенню податкових ставок. Це зумовило застосування різноманітних пільг, як правило, до платників податків з високими доходами, що спотворювало регуляційні функції держави, негативно позначалося на споживанні.

Тому при проведенні податкових реформ спостерігається чітка тенденція щодо скорочення граничних ставок особистого прибуткового оподаткування. Найбільших показників досягнуто в США, де загальне скорочення штатних і місцевих податків становить 22 процентних пункти, у Великобританії – 20, Японії – 23, Австралії – 11. Найвищі ставки особистого прибуткового податку – у Швеції й Данії. Додамо, що на сьогодні у США податки в середньому становлять 25 відсотків від доходу сім’ї.

У наукових колах Заходу не припиняються дискусії щодо доцільності принципу прогресивності оподаткування. Нині податкові системи країн Європи з розвинутою ринковою економікою будуються на відносно невеликій прогресії в оподаткуванні. Однаковою мірою це стосується і США.

Велика прогресія в оподаткуванні більшістю спеціалістів у цій сфері вважається недоцільною і як такою, що негативно позначається на економічній активності. За останні десятиліття кількість ставок особистого прибуткового оподаткування скоротилася в країнах “великої сімки” майже вдвічі. Дуже суттєвим є зниження максимальної ставки. Так, у Великобританії вона знизилась з 83 до 40 відсотків у 1990 році, що, як стверджують фахівці, стало основною причиною інвестиційної активності. В Японії максимальна ставка була знижена із 70 до 50 відсотків, що теж було визнано японськими вченими податковою революцією.

Загалом, можна дійти висновку, що розвиток особистого прибуткового оподаткування йде шляхом його лібералізації, стимулювання особистих заощаджень і споживання.

Податки на соціальне страхування. У другій половині ХХ століття з’явився і став швидкими темпами розвиватися новий вид податків – так звані цільові податки для фінансування системи соціального страхування. Це пов’язано насамперед з тим, що в країнах з ринковою економікою підвищилась соціальна спрямованість їхнього розвитку, стало приділятися більше уваги соціальним гарантіям населенню з метою побудови моделі економіки суспільного добробуту.

На сьогодні так звані податки соціальної спрямованості мають досить високу питому вагу в ВВП і в загальній сумі податкових надходжень до бюджетів держави. У країнах Західної Європи в 1997 році вони становили від 11,5 до 14,2 відсотка від ВВП і від 25 до 30,1 відсотка від загальної суми податкових надходжень до бюджетів.

Звичайно, в деяких країнах податки на соціальне страхування невеликі (Данія, Фінляндія) – 1-3 відсотка від ВВП. У цих країнах фінансування витрат на соціальне страхування, тобто виплата пенсій і допомоги, здійснюється за рахунок загальних податкових надходжень. Тому в цих країнах і ставки податків дещо вищі. Тенденція до зростання цільового оподаткування є досить переконливою. У наукових колах Заходу аргументовано дійшли висновку про те, що зростання обсягів виробництва валового внутрішнього продукту в країнах із ринковою економікою дає змогу збільшити витрати на соціальне страхування і значно підвищити добробут населення. Розвиток соціального страхування сприяє підвищенню продуктивності праці та створює фінансові передумови щодо підвищення життєвого рівня народу, економічного зростання в державі.

Слід зазначити, що податок на соціальне страхування сплачують підприємці та працездатне населення. Причому підприємці вносять понад 60 відсотків від загальної суми, що надходить до бюджету. У заробітній платі працюючих податок на соціальне страхування в країнах ЄС становить понад 12 відсотків. Це досить суттєве податкове навантаження на доходи працюючих і тому постійно точиться боротьба за зменшення податкового тягаря. Вчені-фінансисти здійснюють пошук гнучкішого й справедливішого оподаткування. Вносяться пропозиції з введення неоподатковуваного мінімуму, надання пільг при оподаткуванні тощо.

Деякі вчені Західної Європи пропонують зовсім скасувати податок на соціальне страхування, збільшивши ставки наявних податків. Основний їхній аргумент полягає в тому, що податок на соціальне страхування збільшує вартість робочої сили, що спричиняє безробіття, а безробіття потребує додаткових коштів на виплату допомоги.

Широко дискутується також ідея створення системи фінансування соціального страхування, яка б стимулювала зайнятість. Тут основним аргументом є теза про те, що соціальне страхування поряд з освітою, безпекою, охороною здоров’я слід розглядати як об’єктивний елемент життя людини. Тож можна дійти висновку, що система соціального страхування має фінансуватися за рахунок загальної суми вилучених податків, а не за рахунок цільового податку. Це, звичайно, не дуже переконливі аргументи, які майже нічого не міняють у загальній системі оподаткування.

Заслуговує на увагу пропозиція голландських вчених Л.Боша та Р. ван ден Ноорда, які замість податку на соціальне страхування пропонують ввести податок на чисту вартість, тобто на заробітну плату й прибуток підприємця. Це, на їхню думку, зменшує навантаження на фонд оплати праці, розширює податкову базу, робить податок нейтральнішим щодо зростання цін.

Пошук шляхів удосконалення вирахування й сплати податку на соціальне страхування актуальний і для України. В Україні цей податок має назву “відрахування до Пенсійного фонду”, “відрахування до Фонду соціального страхування”, які збільшують податкове навантаження на фонд оплати праці та зумовлюють усі, пов’язані з цим, негативні наслідки в економіці держави.

Місцеві податки. Місцеві податки поширилися у другій половині ХХ століття. Це пов’язано з розвитком демократичних засад у суспільстві. Центральні органи влади як під тиском демократичних сил, так і з огляду на доцільність та ефективність вирішення низки питань економічного й соціального життя населення на місцевому рівні стали передавати й законодавчо закріплювати за місцевими органами влади функції державного управління. Це потребувало передачі місцевим органам влади певних обсягів фінансових ресурсів для виконання цих функцій.

Усе це зумовило появу місцевих податків як найреальнішої форми мобілізації фінансових ресурсів на місцевому рівні. На сьогодні місцеві податки є важливою структурною ланкою податкових систем більшості країн. За їхньою допомогою мобілізуються кошти для фінансування соціально-культурних заходів, а також витрат, пов’язаних із розвитком місцевого господарства та  інших заходів місцевого значення.

Місцеві податки запроваджуються законами держави, але відповідно до законодавства вони можуть вводитись постановами та рішеннями місцевих представницьких органів або місцевими адміністраціями залежно від того, які повноваження у сфері оподаткування надаються законодавством держави цим місцевим органам влади.

Місцеві податки сплачуються юридичними та фізичними особами, які одержують доходи, володіють майном на даній території або землею, займаються певним видом діяльності  або використовують майно, що перебуває в розпорядженні місцевого самоврядування. Співвідношення між місцевими й державними податками в різних країнах складається по-різному. Це зумовлено рівнем розвитку місцевого самоврядування, економічним становищем у державі, традиціями суспільного життя. Так, якщо в Канаді налічується не більше десяти місцевих податків, то у Франції їх понад 50, в Італії більш як 70, у Бельгії – понад 100. Місцеві податки різноманітніші – майнові, подушні, поземельні тощо.

Найпоширеніші майнові податки, де об’єктом оподаткування є вартість нерухомого майна – землі, житлових будинків, гаражів, худоби, машин, обладнання, акцій державних облігацій. Майнові податки в більшості наукових джерел називають податками на власність. Майно, що оподатковується, має свою оцінку. Методи оцінки майна встановлюються місцевими органами влади. У більшості країн світу місцеві органи влади мають визначені законом широкі права зі встановлення ставок місцевих податків, надання пільг.

У багатьох країнах, насамперед у США, Швейцарії, Швеції, ФРН, до числа місцевих належать місцевий особистий прибутковий податок. Він становить майже третину й більше доходів місцевих бюджетів. Цим податком оподатковується, як правило, заробітна плата. Причому місцевий прибутковий податок може справлятися й за наявності державного прибуткового податку. У ФРН до числа місцевих податків належить промисловий, де об’єктом оподаткування є дохід від заняття промислом і капітал, тобто виробниче майно.

У деяких країнах, наприклад у Франції, до місцевих податків належать певні нетрадиційні форми оподаткування. Це податок на житло й податок на професію. Об’єктом оподаткування податку на житло є житлові приміщення, будинки, вілли, квартири, підсобні приміщення, гаражі. За цим податком є велика кількість пільг. Податок на професію сплачують юридичні й фізичні особи, що займаються торгово-промисловою діяльністю, а також особи вільних професій.

Досить поширеними є місцеві цільові податки – на збирання харчових відходів, прибирання вулиць, будівництво та ремонт доріг. Проте вони не мають суттєвого фіскального значення. У доходах бюджетів вони становлять не більш як 1-2 відсотки. Є ще й певний перелік непрямих податків, найпоширеніші серед яких податки на тютюн, бензин, споживання електроенергії, газу, пива. У США вагоме місце посідає податок із продажу. Він забезпечує майже третину доходів місцевих бюджетів. Ставка цього податку становить 3-7,5 відсотка від роздрібної ціни товарів.

Спеціальну групу  складають місцеві податки, які встановлюються у вигляді надбавок до ставки державних податків. Ці податки вперше з’явились у Франції у формі “додаткових сантимів”, які додавалися до основної ставки державного податку й надходили до місцевого бюджету. Найпоширенішими є надбавки до податку на додану вартість, податку на прибуток корпорацій. З проведенням податкових реформ у 70-80-х роках кількість цих податків поступово зменшується.

До складу місцевих належать податки, які можна назвати різними  зборами й надходженнями. Фіскальне значення цієї групи невелике. Вона включає податки на собак, верхових коней, видовища, балкони, полювання, на гувернанток, на проведення зборів, мітингів, збір за паркування автомобілів, суден, розміщення реклами тощо. У деяких країнах при проведенні податкових реформ більшість зазначених податків скасовується, особливо таких архаїчних, як податки на собак, полювання, балкони тощо.

Загалом можна дійти висновку, що еволюція місцевих податків пройшла певний шлях і на сьогодні вони є значним фінансовим підгрунтям для місцевого самоврядування. У податкових системах країн із ринковою економікою місцеві податки вдало доповнюють державні податки, є досить гнучкими за своєю суттю, сприяють розширенню загальної податкової бази та зменшенню податкового навантаження на платників.

Безумовно, місцеві податки  відіграють значну роль у забезпеченні фінансування соціальної інфраструктури, розвитку комунального господарства, наданні безплатних благ і послуг населенню. Є підстави стверджувати, що на сьогодні це об’єктивно необхідний елемент фінансової системи держави.

Основні риси сучасних податкових систем розвинутих країн

Удосконалювати податкову систему України слід з урахуванням позитивного досвіду розвинутих зарубіжних країн. Зрозуміло, при цьому необхідно виходити із конкретних історичних та економічних особливостей України. Адже податкова стабілізація, як відомо, є важливим чинником економічної стабілізації країни.

Формування податкової системи України потребує вивчення досвіду розвинутих країн, податкові системи яких мають багатолітню історію. Наш власний досвід надзвичайно обмежений, оскільки в умовах адміністративно-командного соціалізму відносини між державою і підприємствами базувалися на прямому вилученні значної частини їхніх доходів до бюджету у вигляді відрахувань від прибутку, різного роду платежів.

Вивчення світового досвіду супроводжується порівнянням податкової системи України з податковими системами розвинутих країн, яке стає підставою для визначення шляхів удосконалення податкової  системи України.

У світовій практиці державного регулювання економіки податкова система стоїть в одному ряді з такими інструментами, як бюджетне  фінансування прийнятих пріоритетів і вплив через кредитну політику на грошовий обіг і господарську кон’юнктуру в цілому. І якщо фінансовий механізм є головним елементом економічних методів управління, оскільки саме він визначає мотивацію господарської діяльності, то податкова система – його несуча конструкція.

Щоб визначити адекватну сучасному етапові розвитку України модель податкової системи, треба розглянути загальні закономірності формування податкових систем, що відбивають причинно-наслідкові зв’язки між певними параметрами соціально-економічного, культурного розвитку країни та характеристиками її податкової системи. Критерієм адекватності буде відповідність характеристик податкової системи цим причинно-наслідковим зв’язкам.

Аби встановити закономірності, треба розглянути основні риси сучасних податкових систем розвинутих країн, їхню еволюцію та її причини.

1. Сучасним податковим системам властива вагома частка податкових надходжень бюджетів в ВНП. Наприкінці 90-х років вона становила: у США – 30%, Японії – 31%, Англії – 37%, Канаді – 37%, Німеччині – 38%, Італії – 40%, Франції – 44%, Бельгії – 46,1%, Нідерландах – 48%, Норвегії – 48,3%, Данії – 52%, Швеції – 61%.

Так, найменші масштаби перерозподілу державою ВНП характерні для американського варіанта ліберальної ринкової економіки та японської моделі. У США це зумовлено використанням податкової політики як засобу державного регулювання економічних процесів, перш за все як засобу створення умов, сприятливих для діяльності промислових компаній, що потребує низького рівня податкового тягаря в країні. В Японії невелика частка податків у ВНП є наслідком того, що податкова політика як метод державного регулювання відіграє другорядну роль. Провідна роль належить іншим методам – державному програмуванню, прямій державній підтримці певних галузей і підприємств (цільові субсидії і т. ін.).

Найвища частка податкових надходжень у ВНП характерна для шведського варіанта моделі функціональної соціалізації з властивим їй державним втручанням передусім не у виробництво, а у відносини розподілу, що зумовлює необхідність акумуляції в руках держави значної частки ВНП з її подальшим використанням на соціальні цілі.

2. Важливою характеристикою сучасних податкових систем розвинутих країн є їхня структура, дослідження якої почнемо з аналізу співвідношення прямих та непрямих податків. Це співвідношення має певні особливості в різних країнах. Так, у США, Японії, Канаді, Англії переважають прямі податки. У Франції – непрямі, 56,6%: податки на споживання, акцизи, внески підприємців у фонди соціального страхування. Німеччина, Італія мають досить урівноважену структуру податків (частка непрямих податків у Німеччині – 45,2%, в Італії – 48,9%).

Переважання на початку і в середині ХХ ст. непрямих податків зумовлене низьким рівнем доходів більшості населення, що об’єктивно обмежувало масштаби прямих податкових надходжень, а також відносною простотою збирання непрямих податків, адже форма прямого оподаткування потребує складного механізму обліку платників, об’єкта оподаткування, механізму стягнення податків.

Найрельєфніше розглянуті закономірності проявляються в країнах, що розвиваються, для яких характерне переважання в оподаткуванні непрямих податків із високою питомою вагою мита й акцизів.

Очевидним є зв’язок між співвідношенням прямих та непрямих податків і рівнем податкової культури. Адже саме податкова культура, що впливає на ефективність збирання податків, масштаби ухилення від сплати, разом з іншими чинниками створює сприятливі умови для підвищення ролі прямих податків.

Зміна співвідношення між прямими і непрямими податками на користь перших стала також наслідком зростання орієнтованості західних суспільств на соціальний компроміс, що зумовило підпорядкування податкових систем принципу соціальної справедливості.

Що ж до використання непрямих податків у сучасних розвинутих країнах, то вони зумовлені іншими причинами, зокрема, традиціями використання цих податків. Наприклад, у Німеччині, Франції непрямі податки традиційно відіграють значну роль.

Однією з важливих причин розвитку непрямих податків в країнах ЄС стала, поряд з історичними традиціями, наполегливо впроваджувана політика уніфікації податкових систем країн співтовариства. Політика уніфікації була проголошена з самого початку інтеграційних процесів у Західній Європі. В наш час результатом цієї політики стало наближення методів вилучення непрямих податків, тоді як у сфері прямого оподаткування окремим країнам надається більша самостійність.

Значні масштаби непрямого оподаткування у Франції, Італії, Німеччині окрім вищезазначеної причини, зумовлені також особливостями соціально-економічної політики урядів цих країн, спрямованої, з одного боку на стимулювання за допомогою податків від господарської діяльності, що потребує застосування широкого спектра податкових пільг для корпорацій (тоді як, наприклад, у США податкова реформа 1986 р. скасувала більшість пільг), які зменшують надходження від податку на прибутки до бюджету (в Німеччині частка цього податку – 4,7%, у Франції – 5,4%).

Розвиток непрямого оподаткування пов’язується також з ідеями, що висловлюються, зокрема, німецькими вченими, згідно з якими “…оподаткування споживання становить меншу небезпеку для економічного зростання, ніж оподаткування особистих доходів і прибутку підприємств”.

Значна роль непрямих податків у багатьох західних країнах викликана також їхньою високою фіскальною ефективністю і використанням цих податків для збалансування місцевих бюджетів (зокрема в Німеччині). Можливість останнього зумовлена тим, що споживання є більш-менш рівномірним у територіальному розрізі, тому непрямі податки забезпечують рівномірніші надходження до місцевих бюджетів.

Страницы: 1, 2, 3