Реферат: Поняття та структура світового ринку

Одночасно перерозподіляються ролі серед країн, що розвивають­ся, в експорті ряду традиційних товарів. Так, від 70-х до 90-х років змен­шується частка Африки у загальному обсязі експорту країн, що розвива­ються. Вона зменшилась майже удвічі (з 17 до 8%) за постійного зростан­ня поставок із азіатських держав. Ті країни, що розвиваються, у яких сировина є основою експорту, гостро потребують пошуку додаткових експортних ресурсів, здатних загальмувати погіршення їхніх позицій на світовому ринку. Головним напрямком тут стала диверсифікація експорту: перероблення сировини, що вивозиться, просування на світові ринки альтернативних видів промислової продукції тощо.

Незважаючи на певну проблематичність у галузі експорту тради­ційних товарів, частка країн, що розвиваються, у загальному світовому експорті постійно і неухильно зростає. У 1992 р. вона зросла до 24,7% порівняно з 22% у 1987 р. У 1993 р. фізичний обсяг їхнього експорту зріс ще на 10%, хоч у промислове розвинених країнах він зменшився на 1,2%. Реструктуризується сукупний експорт країн, що розвиваються. Так. частка промислових виробів (включаючи кольорові метали) в експорті цієї групи держав у 1991 р. досягла 57,7%. Зростає частка країн, що розвиваються, у світовому промисловому експорті. У 1991 р. вона досягла 19,5% порівня­но з 11% - у 1980 і 7,6% - у 1970 р. 90-ті роки показують, що існує постій­на тенденція збільшення частки країн, що розвиваються, у світовому експорті. У середині 90-х років їхня частка перевищила 2,5% зі зростан­ням обсягу експорт промислових виробів,                        

Особливо відчутну роль у зростанні промислового експорту віді­грають машини та обладнання. Експорт цієї групи товарів збільшився більш ніж у 90 разів, її частка становить 35,7% загального приросту про­мислового й 22% сукупного товарного експорту.

За цими загальними цифрами стоять неоднакові за суттю і масш­табами досягнення окремих країн. Наприклад, деяким державам за період з 1980 по 1992 рр. вдалося збільшити свою участь у міжнародному розпо­ділі праці за рахунок вивезення сировини (приблизно 12 країнам, зокрема Ірану, Лаосу, Болівії, Парагваю та іншим). Інші країни власну частку у світовому експорті збільшили за рахунок активного просування на зовніш­ні ринки продукції обробної промисловості. Але найсуттєвішими тут були економічні досягнення "нових індустріальних країн". Внесок інших країн. що розвиваються, у збільшення промислового експорту світу набагато менший. А деякі з країн, наприклад, найбільша африканська держава Нігерія, навіть скоротили свою частку у світовому експорті промислових товарів.

У структурі імпорту країн, що розвиваються, головними статтями є машини та обладнання (у середньому - 34%) та інша продукція обробної промисловості (37%). Країни Тропічної Африки та Південної Азії також мають досить високу частку у регіональному імпорті продовольчих товарів, відповідно 16% і 10%. Окрім того, у Південній Азії, а також у регіоні Латинської Америки та Карибського басейну - більше ніж 10% регіонального імпорту припадає на паливно-енергетичні товари.

Характеризуючи загальне становище країн, що розвиваються, у світовій економіці, важливо відзначити імовірність того, що найменш роз­винені держави все більше "виштовхуватимуться" із системи світового господарства. Такий висновок зроблений учасниками Конференції ООН з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД) 1996 р. Підстави для нього дає той факт, що глобальний торговельний пакт у рамках Уругвайського раунду перед­бачає скорочення субсидій на експорт продукції сільського господарства. Це суттєво погіршує шанси слаборозвинених держав. Собівартість пше­ниці, цукру, м'яса та інших продуктів зросте. Відповідно сумарний щоріч­ний торговельний дефіцит найбідніших країн до 2000 р. зросте на 300-600 млрд. дол.

Зі зменшенням частки сировини та продовольчих товарів у світовій торгівлі спеціалізація на їх виробництві втрачає своє значення. Сировинна спеціалізація може відігравати лише допоміжну роль у стиму­люванні економічного зростання. Для надання ж потрібної динаміки еко­номічному зростанню треба опановувати такий сегмент міжнародного еко­номічного обміну, як ринок промислових нескладних товарів і послуг. Тенденції розвитку міжнародної торгівлі показують: в останнє десятиріч­чя швидко зростає значимість та обсяги різного роду послуг.

Країни, що розвиваються, можуть активно використовувати й вже використовують свої можливості на цьому шляху. Наприклад, туризм і трудові послуги, експорт робочої сили переважно для виконання некваліфікованих робіт.

Для багатьох країн, що розвиваються, туризм давно став одним з найважливіших джерел надходження іноземної валюти. Так, для Єгипту туристичні послуги є третьою за значенням статтею отримання вільно конвертованої валюти через валютні перекази робітників, що працюють за кордоном, та іноземної допомоги. Особливо бурхливо в останні роки розвивається іноземний туризм у Туреччині (8% щорічно порівняно з 4% загальносвітового зростання туризму). Очікується, що до 2005 р. ця країна за розмірами доходів від туризму посяде шосте місце у світі. Туреччина виграє у конкуренції з основними суперниками - Грецією та Іспанією завдяки меншій вартості рекреаційних послуг.

Валютні надходження від експорту робочої сили за останні роки найвищими темпами зростали саме у країнах, що розвиваються - 10% що­річно. Отримуючи щороку значні суми за рахунок цього джерела, багато держав, що розвиваються, створили у себе своєрідну експортну спеціа­лізацію з трудових послуг. Лідерами у своїй групі країн тут є Пакистан, Єгипет, Марокко, Туреччина, Ємен, Індія та інші.

Прагнення вийти із "заклятого кола бідності", стимулювати роз­виток передових галузей економіки, надати динамізму усій економіці загалом вимагає активного залучення іноземного капіталу у країни, що розвиваються.

Переважна більшість країн, що розвиваються, є чистими імпорте­рами як прямих іноземних інвестицій, так і позикового капіталу. На групу держав "третього світу" припадало у 1980-1985 рр. 25% сукупних вкла­день прямих іноземних інвестицій у світі, у 1986-1990 рр. -17%. Водночас частка країн, що розвиваються, у світовому експорті капіталу у підприєм­ницькій формі становила у 1980.1985 рр. - 2%, у 1986-1990 рр. - 3%.

Для збільшення кількості залучених інвестицій у державах, що розвиваються, вдосконалюється інвестиційний клімат, формується потріб­на інфраструктура, створюються спеціальні економічні зони з особливо пільговим режимом функціонування для іноземного підприємницького капіталу. Зусилля багатьох з країн, що розвиваються, дають відчутний результат. За даними Всесвітнього банку, потік приватного капіталу в економіку країн, що розвиваються, у 1994 р. досягнув рекордної суми у 173 млрд.дол., незважаючи на значне зниження темпів його зростання порівняно з періодом 1990-1993 рр. Самі ж країни, що розвиваються, у 1993 р. вивезли за кордон капіталу на суму 14 млрд. дол.

За оцінками американської консалтингової фірми "Ернст та Янг", у найближчі роки найпривабливішими з країн, що розвиваються, для капіталовкладень будуть: Китай, Індія, Мексика, Бразилія.

Приватний капітал прямує переважно у країни з динамічною еко­номікою, що зростає. 80% приватних інвестицій надходить всього у 20% країн, що розвиваються, здебільшого держави Східної та Південно-Східної Азії й Латинської Америки.

Конкретніший аналіз дає змогу виділити десять найбільших реци­пієнтів прямих іноземних інвестицій у світі, що розвивається. Це Арген­тина, Бразилія, Гонконг, Єгипет, КНР, Малайзія, Мексика, Сінгапур, Тай­вань, Таїланд. На дані 10 країн і територій у 1980-1990 роках припадало 13% усіх вкладень прямих іноземних інвестицій у світі і 68% усіх прямих іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються. Серед зазначених країн лідерами із залучення прямих закордонних капіталовкладень були Сінга­пур, Мексика, Бразилія і Китай з часткою у сукупних світових вкладеннях прямих іноземних інвестицій відповідно у 2,3%, 1,9%. 1,8%, 1,7%. Найменше прямих закордонних інвестицій надходило у найменш розвинені країни Азії, Африки та Латинської Америки. Їхня частка у сукупних світових вкладеннях прямих інвестицій знизилася з 0,5% у 1970-1979 рр.  до 0,1% у 1986.1990рр.

Прямі іноземні інвестиції відіграють відчутну роль у внутріш­ньому капіталоутворенні лише у тих з країн, що розвиваються, які мають достатньо високі доходи на душу населення. Так. частка іноземних інвес­тицій у валовому внутрішньому капіталоутворенні держав-нафтовиробників Західної Азії, а також Гонконгу й Сінгапуру становила у другій половині 80-х років майже 20%. Одночасно аналогічний показник у краї­нах з низьким рівнем доходу на душу населення, у середньому за той самий період був 1,5. Наприклад, у Гані й Уганді він дорівнював 0,9, у Судані-0,2%.

Експортерами прямих іноземних інвестицій виступає дуже неве­лика група держав, що розвиваються, розташованих переважно у Східній. Південно-Східній Азії та Латинській Америці. Найбільшими експортера­ми прямих інвестицій є Південна Корея, Тайвань і Китай. У Південній Кореї та Тайвані вивезення капіталу у підприємницькій формі у 1990 р. перевищувало його ввезення, що характерно, як правило, для промислове розвинених країн.

Вивезення капіталу із країн Латинської Америки перевищувало у 1990 р. 1,1 млрд. дол. Найбільшими експортерами капіталу у даному регі­оні є Бразилія та Венесуела.

Приплив у країни, що розвиваються, капіталу у позиковій формі здійснюється у вигляді іноземних кредитів по міждержавній лінії, і у вигляді іноземних приватних позик. Співвідношення між державним і приватним кредитуванням протягом 80-х років змінювалося. Якщо на початку 80-х років обсяг - нетто приватних іноземних позик майже переви­щував чисте іноземне державне кредитування країн "третього світу", то починаючи з 1984 р., щорічний обсяг чистого іноземного державного кре­дитування країн, що розвиваються, почав перевищувати нетто - приплив сюди іноземних приватних позик. До того ж, якщо на початку 80-х років у рамках чистого іноземного державного кредитування двосторонні кредити переважали над багатосторонніми, то вже з 1984 р. обсяг багатосторон­нього кредитування почав перевищувати обсяг двосторонніх кредитів. Причиною, що пояснює появу зазначеної тенденції, є суттєве зростання зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються. Зовнішня заборго­ваність цієї групи держав у 1985 р. становила - 966,5 млрд. дол., у 1980 р.: 1288.4 млрд. дол., 1419,4 млрд. дол. - у 1992 р., майже 1,7 трлн. дол. -у 1994р.

Найбільший борг на кінець 1994 р. мала Мексика • 125 млрд. дол. та Китай - 111 млрд. дол. Швидкими темпами зростає зовнішній борг азіатських країн - Індонезії, Таїланду, Південної Кореї, Індії. Філіппін. Азіатський континент акумулював до половини приросту світової зовніш­ньої заборгованості. Дещо сповільнився приріст зовнішнього боргу лати­ноамериканських держав, однак вони значно випереджають усі інші країни за розміром зовнішнього боргу на душу населення (1000 дол. порівняно З 250 дол. в Азії).

Борг країн, що розвиваються, нагромаджується переважно за ра­хунок приватних капіталовкладень. Серед країн - кредиторів перше місце посідає Японія, чиї кредити країнам, що розвиваються, переважно азіатсь­ким, у 1994 р. досягли суми - 236 млрд. дол. На другому місці - США -147 млрд. дол. (0.15% ВНП країни), половина з яких припадає на латино­американські країни. Третьою іде Німеччина, що надала позик на суму у 106 млрд. дол.

Оскільки повернути борги від багатьох країн, що розвиваються, дуже проблематично, то одним із засобів боротьби зі заборгованістю є її списання. За деякими оцінками, у період до 2000 р. питома вага списання заборгованості може досягнути 75-100% для африканських та інших найбідніших країн (всього майже 25 держав), чий борг у 80-ті роки зрос­тав найшвидше, залежно від темпів економічного зростання, що визнача­тимуть, яку частку свого зовнішнього боргу ця група країн зможе реально обслужити.

У 1998 р. Норвегія оголосила про списання нею боргів країн "тре­тього світу" на суму 1,1 млрд. дол.

Ще одна складова взаємин промислове розвинених держав і кра­їн, що розвиваються, у системі світової економіки, - це міжнародна фінан­сова допомога слаборозвиненим країнам "третього світу".

За даними аналітиків МВФ, у 1994 р. у світі на офіційну допомогу по урядових каналах було виділено 56 млрд. дол. Порівняно з 1990 р., коли сприяння з боку ПРК країнам, що розвиваються, досягло свого максимуму, ця цифра зменшилася на 12 млрд. дол. Допомога з боку країн Організації економічної співпраці та розвитку (ОЕСР) становить всього 0,3% їхнього сукупного валового національного продукту (мета, постав­лена ООН, - 0,7%).

Характерно, що більше ніж половина усієї міжнародної допомоги країнам Африки повертається на Захід у вигляді відсотків за борги. Так, борги держав Африки на південь від Сахари становили у середині 90-х років 211 млрд.дол., що удвічі перевищує спільні доходи цих країн від експорту. З 1984 р. африканські країни вже сплатили кредиторам майже 150 млрд. дол. Загальний борг африканського континенту в цілому дорів­нює 313 млрд. дол., що еквівалентно 234% річного експортного доходу зазначених країн.

Певний оптимізм щодо перспектив економічного розвитку афри­канських країн вселяє той факт, що у 1998 р. темпи зростання сукупного ВВП держав континенту становили 4,6%, що є найвищим показником у світі. Це зумовлено, крім усього іншого, тим, що країни Африки беруть дуже незначну участь у діяльності світових фінансових бірж (7-8% всього

Регіональна структура світового ринку

товарів та послуг

У сучасну епоху НТР світовий ринок відіграє роль ефективного економічного механізму у використанні переваг міжнародного поділу праці, в розвитку інтернаціоналізації господарського життя для задоволення різноманітних потреб суспільства в обміні, розподілі га споживанні матеріальних та духовних благ.

Нерівномірність економічного розвитку країн світу пов’язана з розбіжностями природно-ресурсного потенціалу, забезпеченістю сировиною, енергією, трудовими ресурсами, рівнем науково-технічного розвитку, ємкістю внутрішнього ринку, залежністю від зовнішнього ринку.   Конкурентна боротьба на світовому ринку, характер торговельної експансії,  концентрація  виробництва, накопичення і перелив капіталу ведуть до постійних змін в економічному потенціалі країн та регіонів, що відбивається на розвитку регіональних ринків товарів та послуг. Якщо після другої світової війни світовим торговельним лідером товарів та капіталів виступали США, то на сучасному етапі розвитку виділяються три центри   світової торгівлі: США, Західна Європа, Японія, які концентрують 80% загального її обсягу (відповідно 13%, 46% та 8% світового товарообігу). У 70-80-ті роки за обсягами розвитку експорту та нагромадження капіталу на душу населення виділились нафтодобуваючі країни Близького Сходу - ОПЕК. Так, в Саудівській Аравії ВВП (валовий внутрішній продукт) на душу населення становить 24 тис. дол., вона випередила за цим показником Японію (22 тис. дол.) та США (20 тис. дол.) Регіон виділяється як експортер капіталу.

Значне місце у світовій торгівлі в 80-90-ті роки посідають нові індустріальні країни (Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі) в Латинській Америці, Південна Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань у Південно-Східній Азії (схема № 1).

На регіональній структурі світового товарообігу відбиваються сучасні тенденції розвитку регіональних світових товарних ринків (табл.1).

Таблиця 1

Регіональна структура світового товарообігу

Пануюче положення за обсягами світового товарообігу, який становить 3661 млрд. дол. (46,4%) та показником товарообігу на душу населення - 7249 дол. посідає Західна Європа, де проживає 9,2%  світового  населення.   Половину  західноєвропейського товарообігу формують країни - ФРН, Франція, Великобританія, Італія з високим рівнем економічного потенціалу, ємким насиченим внутрішнім ринком, високими експортними квотами товарів та послуг. Завдяки розвитку регіонального поділу праці та економічній інтеграції в країнах ЄС створено єдиний внутрішній ринок на принципі "чотирьох свобод" - вільного пересування товарів, капіталів, робочої сили та послуг. А в країнах ЄС створено ефективну модель експортно-імпортних потоків, які поглинають 70% товарних ресурсів. У регіоні створено Європейську валютну систему, діє  могутній  ринок позикових  капіталів,  розвинуто пряме інвестування   виробництва  експортних  товарів.   Наукомістке виробництво експортних товарів зумовило розвиток ринку послуг, на якому ведеться обмін технологіями, патентами, ліцензіями, ноу-хау, а також послугами інжинирингу, консалтингу, лізингу, франчайзингу.

У країнах ЄС переважає пасивне торговельне сальдо, за винятком ФРН з третіми країнами. Це пояснюється залежністю економіки європейських країн від імпорту нафти, природного газу, кольорових, дорогоцінних, рідкісних металів (50% загального обсягу імпорту), а також зерна, тропічних та субтропічних товарів.

Друге місце за рівнем розвитку світової торгівлі посідає Північноамериканський ринок (МАРТА), який охоплює 20% світового товарообігу, має більш як 3100 дол. товарообігу на душу населення. Інтегратором американського ринку є США, які концентрують 70% обсягів торгівлі капіталомісткими та наукомісткими товарами, з розвинутим ємким внутрішнім ринком товарів і капіталів. США мають 100 млрд. дол. дефіциту в торгівлі товарами та понад 100 млрд. дол. дефіциту в торгівлі капіталом. Торговельний дефіцит пояснюється високою купівельною спроможністю населення, капіталоємкістю національної економіки, збільшенням витрат на НДДКР, торговельною політикою країни, яка приваблює іноземний капітал, створює вигідні умови для розміщення філій ТНК, в основному японських та західноєвропейських високотехнологічних компаній, які насичують американський ринок електронною технікою, телекомунікаційними    засобами    зв’язку, робототехнікою, транспортними засобами, лазерною технікою, контрольними приладами. США одночасно має неперевершені обсяги прямих інвестицій за кордоном - 450 млрд. дол. (в 1991 р.), які направляються в ЄС (224 млрд. дол.), Латинську Америку (77 млрд. дол.), Японію (23 млрд. дол.), Австралію (15 млрд.), Гонконг (6 млрд. дол.), країни ОПЕК (11 млрд. дол).

На Азіатські регіональні ринки припадає 27,8% світового товарообігу, де проживає 59,4% населення планети, що зумовлює відносно низький показник товарообігу на душу населення - 659 дол.

Однак, у регіоні виділяється Японія - третій центр світової торгівлі, яка має усталене активне торговельне сальдо, +106 млрд. дол., з активною політикою торговельної експансії та вивозу капіталу в США та Нові індустріальні країни Азії.

Малі "азіатські дракони" - Тайвань, Сінгапур, Гонконг, Південна Корея демонструють безпрецедентні темпи зростання експортного виробництва електронної техніки та розвитку зовнішньої торгівлі. Вони не перевершені у світі за показниками товарообігу на душу населення - 10-15 тис. дол. Значне місце в розвитку світової торгівлі посідають країни ОПЕК - світові експортери нафти на Близькому Сході - Саудівська Аравія, ОАЕ, Кувейт, Іран, Ірак. У регіоні функціонує Арабський спільний ринок товарів, капіталів та банківських послуг (Арабський валютний фонд, Ісламський банк розвитку, Арабський фонд економічного та соціального розвитку).

Страницы: 1, 2, 3