Контрольная работа: Розпорядчі методи державного управління та Гетьманат

Контрольная работа: Розпорядчі методи державного управління та Гетьманат

Розпорядчі методи державного управління та Гетьманат

Зміст

1. Розпорядчі методи державного управління: поняття та їх характеристика

2. Рада Міністрів та Міністерства Української держави (Гетьманат Скоропадського 1918 р.): статус, структура, повноваження, компетенція та діяльність

Список викорстної літератури

Перш за все, для того щоб розібратися з розпорядчими методаи державного управління необхідно визначити сутність цього поняття загалом. Американський вчений Фелікс Нігроу визначаэ державне управління як спільні зусилля певної групи в контексті держави.

Державне управління охоплює всі три гілки влади - виконавчу, законодавчу й судову, а також їхній взаємозв'язок та виконує важливу роль у формуванні державної політики, а отже, є частиною політичного процесу [15].

Варто привести визначення державного управління, яке дав німецький соціолог Макс Вебер: "Державне управління - це конкретний вид діяльності щодо здійснення державної влади, що має функціональну та компетеційну специфіку, що відрізняє її від інших видів, форм реалізації державної влади". А англійсько-український словник термінів і понять з державного управління так визначає це поняття: "Державне управління - широке й аморфне поєднання теорії і практики, покликане сприяти кращому розумінню уряду та зміцненню його зв'язку з суспільством, яким він править, а також заохочувати державну політику, чутливішу до соціальних потреб, і запроваджувати таку адміністративну практику державних бюрократій, що спрямована головно на ефективність, продуктивність і дедалі більшою мірою на задоволення людських потреб. За матір державному управлінню править політологія; за батька - керування."

Як загальне визначення цього поняття у західному світі можна ще навести те, яке подає всесвітньовідома енциклопедія Britanika: "Державне управління - це діяльність, яка включає здійснення політики та програм урядів (виконавчої влади). Сучасне державне управління включає діяльність у визначенні політики уряду, але, в основному, має справу з плануванням, організацією, спрямуванням, координацією та контролем за урядовими діями".

У сучасних дослідженнях російських вчених чітко проявилася тенденція на відхід від розуміння державного управління як системи державних органів, що наділені відповідними владними повноваженнями командного характеру. Воно розуміється як організаційна діяльність відповідних державних органів на основі законів до більш гнучких і демократичних його форм, зокрема, як "організованого процесу керівництва, регулювання і контролю державних органів за розвитком сфер економіки і культури, інших сфер державного життя" [16].

Таким чином, державне управління - явище універсальне і рівною мірою притаманне всім без винятку країнам. Однак, як видно з вищенаведеного, його розуміння в різних країнах є неоднаковим і значно різниться між собою. На його зміст впливають історичний та політичний досвід нації, рівень його економічного й суспільно-політичного розвитку, національні традиції, культура, ментальність та багато інших факторів.

Разом з тим, у всіх наведених тут визначеннях державного управління є те спільне, що відзначається всіма науковцями і практиками, незалежно від їх громадянства, національності чи країни їхнього перебування, і що властиво складає його суть. Найголовніше - це те, що воно являє собою владну, організуючу діяльність держави, її органів, в результаті якої виникають управлінські відносини.

Аналізуючи характерні риси державного управління, його можна визначити як багатогранну організуючу діяльність держави, яка здійснюється на основі та відповідно до чинного законодавства через практичну діяльність її органів виконавчої влади. Управлінська діяльність органів виконавчої влади, яку ми називаємо виконавчо-розпорядчою, полягає у:

1) діяльності щодо виконання законів;

2) діяльності з використання владних повноважень, наданих органу виконавчої влади чи посадовій особі (розпорядництво).

Організовуючи виконання законів, суб'єкти управління розпоряджаються - видають владні акти управління, які набирають форми правових актів і є предметом дослідження як правової науки, так і науки управління [14].

Часто в науці і на практиці як рівноцінний замінник до терміна "управління" вживається термін "адміністрація", маючи на увазі не назву керівництва якогось органу чи організації, а сам процес здійснення управління (адміністрування). Цей термін походить від латинського "ad ministrum", що означає підпорядкування, служба. Він набув широкого поширення в усіх країнах і мовах світу, широко використовуючись в управлінській та правовій термінології. Зокрема, англійською - public administration, французькою - administration publique, іспанською administration publica. В інших мовах є свої особливості. Так, німецькою цей термін перекладається staats leitung, італійською - direzione statale. Певні особливості цей термін має у слов'янських мовах - польською sprawowanie administracji, чеською - statni rizeni, словацькою - statne riadenie. Саме тому галузь права, норми якої регулюють відносини у сфері державного управління, називається адміністративним правом.

Як уже зазначалось, у радянських умовах державне управління як наука розвивалося значною мірою в рамках науки адміністративного права, і це наклало на його розуміння і сприйняття специфічний, адміністративно-правовий відбиток. Тому в наших умовах, особливо в науковій літературі, часто можна зустріти, як управлінські відносини ототожнюються з адміністративно-правовими. А це далеко не одне й те ж. Тому слід погодитися з думкою професора Н.Р. Нижник, що "адміністративні правовідносини це лише юридична "оболонка" управлінських відносин... Врегульовані правом управлінські відносини - категорія більш містка і багата, ніж адміністративні правовідносини. Управлінські відносини об"єкт правового регулювання, а адміністративні правовідносини - регулятори перших, їх правова форма".

По суті, державне управління є поєднанням політики, права, бізнесу й економіки, а якщо розглядати весь спектр його змісту, охоплює також історію, соціологію, психологію і навіть деякі точні науки, коли йдеться про математичні методи. У широкому розумінні державне управління базується на двох першоосновах - політології та праві, а міжнародна практика, як вже зазначалося, виокремлює адміністративно-управлінську науку у спеціальну галузь знань про державу і суспільство [5].

Отже, державне управління – складне багатогранне явище, що охоплює численні фундаментальні та прикладні науки: технічні (прикладна математика, інформатика, технічна кібернетика, системо-техніка тощо), економічні (макро- і мікроекономіка, статистика, економетрія та ін.), природничі (гігієна праці, промислова медицина); політичні, юридичні, історичні, морально-етичні, соціологічні, організаційно-технічні, психологічні. Всі разом вони складають поняття "наука управління". Потреба у виокремленні управлінської науки визначається цілою, низкою факторів, які в сукупності визначають специфічні об'єкт і предмет, зміст, методи, закони, закономірності й тенденції нового напряму науки, а також відображають світовий досвід структурування наукової сфери. Отже, можна зробити висновок, що державне управління - це галузь науки, що складається з багатьох дисциплін, зосереджених на процесах і функціях управління і як вид діяльності держави проявляється у вигляді виконавчої та розпорядчої функцій.

Що ж стосується методів державного управління, то перш за все зауважимо, що термін «метод» у загальноприйнятому розумінні означає спосіб чи прийом здійснення чого-небудь, засіб досягнення поставленої мети. Відповідно до цього, методи державного управління – це сукупність засобів здійснення управлінських функцій держави, впливу суб’єктів державного управління на об’єкти.

Особливості методів державного управління:

–  реалізуються в процесі державного управління;

–  виражають керівний (упорядковуючий) вплив суб’єктів управління на об’єкти управління є змістом цього впливу і завжди мають своїм адресатом

–  конкретний об’єкт(індивідуальний чи колективний);

–  в методах державного управління завжди міститься воля держави,

–  виражаються повноваження владного характеру органів виконавчої влади;

–  використовуються суб’єктами управління як засіб реалізації їх компетенції;

–  мають свою форму і зовнішнє вираження.

У зв’язку з переходом до ринкових відносин і корінними змінами в механізмі державного управління та організаційно-правовому статусі суб’єктів управління, різноманітність конкретно використовуваних у державному управлінні методів реалізації завдань і функцій державних органів роблять актуальною проблему їх класифікації.

Найпоширенішою є класифікація методів державного управління на загальні й спеціальні. Загальні – методи управління, які застосовуються на найважливіших стадіях управлінського процесу; спеціальні – методи управління, які застосовуються при виконанні окремих функцій або на окремих стадіях процесу управління.

Одним із загальних методів управління є контроль і нагляд. Сутність контролю як соціального явища полягає в перевірці відповідності діяльності учасників суспільних відносин встановленим у суспільстві приписам, у межах яких вони мають діяти. Мета такої діяльності полягає у виявленні результатів впливу суб’єктів на об’єкт, допущених відхилень від прийнятих вимог, діючих принципів організації і регулювання, причин цих відхилень, а також визначення шляхів подолання наявних перешкод для ефективного функціонування всієї системи [3].

Нагляд – пасивний метод управління, що полягає у збиранні потрібних знань про діяльність об’єкта управління й їх оцінки, це юридичний аналіз стану справ додержання законності і дисципліни щодо об’єкту управління, який здійснюється суб’єктом управління із застосуванням відповідних, наданих йому законодавством форм, але без безпосереднього втручання в оперативну та іншу діяльність підконтрольного об’єкту.

Органи державного управління можуть впливати на об’єкти управління шляхом прямого або непрямого впливу. Прямий вплив – безпосередній вплив суб’єкта управління на об’єкт через наказ, що виражає волю відповідного суб’єкта управління. Непрямий (опосередкований) вплив – створення зацікавленості у об’єктів управління, вплив через функції, інтереси, стимулювання, надання можливості вибору варіанту поведінки.

Найважливішими методами державного управління є адміністративні (організаційно-розпорядчі) методи –вплив на об’єкт управління шляхом встановлення їх прав, обов’язків, через систему наказів, що спираються на систему підпорядкування, владні повноваження. Це односторонній вибір органом управління способу вирішення завдання чи конкретного варіанта поведінки об’єкта управління. Базуються на застосуванні нормативних актів (розпоряджень, наказів, постанов органів виконавчої влади), мають директивний, обов’язків характер, ґрунтуються на таких управлінських відносинах, як дисципліна, відповідальність, влада, примус. При використанні адміністративних методів орган управління прямо приписує керованому, що він повинен робити.

Розпорядчі методи управління, пронизують усі відносини в сфері державного управління. Зазначимо, що поняття "розпорядчі методи управління" є більш широким, оскільки адміністративні методи базуються лише на застосуванні нормативних актів (розпоряджень, рішень, наказів, постанов органів державного управління), тоді як розпорядчі методи охоплюють усю суть організаційної складової механізму державного управління. За їх посередництвом реалізуються функції управління. За будь-яких форм державного устрою, організації виконавчої влади, типів економічних відносин, адміністративне розпорядництво є необхідною складовою функціонування державного управління, навіть більше - без нього воно просто неможливе. Організаційно-розпорядчі методи полягають у впливі суб'єкта управління на його об'єкт через режим владно-розпорядчих вказівок і організаційно-структурні упорядкування. Як уже зазначалося, організаційні і розпорядчі методи управління є методами прямої дії, тому що носять директивний, обов'язковий характер. Вони грунтуються на таких управлінських відносинах як дисципліна, відповідальність, влада, примус. Обидва ці види методів і впливів використовуються спільно, доповнюючи один одного, але між ними існують певні відмінності.

При використанні організаційних методів (організаційне регламентування, нормування, проектування) не вказуються конкретні особи, не встановлюються конкретні дати виконання (хоч може бути встановлений термін виконання роботи). При використанні розпорядчих методів (наказ, розпорядження, постанова) вказуються прізвища виконавців і конкретні терміни виконаня поставлених завдань. Якщо організаційні методи, як правило, базуються на типових ситуаціях, то розпорядчі - більшою мірою зорієнтовані на конкретні, що склались у даний момент чи прогнозуються у майбутньому. В практичних умовах розпорядчі методи, як правило, грунтуються на правилах і нормах, що вироблені в процесі здійснення організаційних методів [14].

Розпорядчі методи включають комплекс організаційних впливів на різних рівнях управління і в різних формах їх виявлення. Тому можна зробити висновок, що організаційно-розпорядчі (адміністративні) методи - це сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об'єктивних організаційних відносин між людьми та загапьноорганізаційних принципах управління.

Характерними особливостями розпорядчих методів державного управління є такі, які:

–  проявляються через механізм владної мотивації і залежать від набору організаційних та адміністративних заходів, тобто базуються на притаманних системі управління відносинах влади та підкорення, коли завдання органів управління не обов'язково мають пов'язуватися безпосередньо з інтересами виконавців;

–  виражають прямий директивний вплив на систему в цілому та на окремі її елементи - прямий вплив на об'єкт управління виявляє себе в тому, що суб'єктом визначаються найближча та кінцева мета, завдання управлінського процесу, порядок, терміни його виконання об'єктом, ресурсне забезпечення, умови виконання завдань у найближчій перспективі тощо;

–  дають можливість керівникові за допомогою адміністративних актів - основних інструментів цього методу - приймати однозначні рішення, що не дають змогу виконавцю вибирати варіанти дій;

–  визначають обов'язковість актів керівників (указів, постанов, розпоряджень, наказів і резолюцій), невиконання яких розглядається як порушення обов'язків та веде до юридичної відповідальності, зокрема дисциплінарної;

–  характеризуються певними ознаками: централізація, єдиноначальність, субординація, ієрархічність, імперативність тощо, які за певних умов можуть набути значення самостійно діючих методів управління.

Отже, розпорядчі методи виходять із самої суті управління і особливостей, притаманних тільки йому відносин, а тому складають ніби стрижень адміністративно-управлінського впливу, будучи саме управлінськими.

В основі класифікації організаційно-розпорядчих методів державного управління лежить їх групування за окремими ознаками. Найбільш значимою для них є класифікація, побудована на врахуванні специфіки засобів (форм) організаційного впливу. До них можна віднести повноваження, відповідальність, дисциплінарні вимоги, норми, регламенти, накази, розпорядження і т.д. Групуючи ці засоби впливу за роллю в процесі управління, виділяють три основні групи організаційно-розпорядчих методів управління: регламентаційні (організаційно-стабілізуючі), розпорядчі, дисциплінарні (нормативні) [10].

Суттю регламентизації методів є встановлення складу елементів системи і стійких організаційних зв'язків між ними за допомогою закріплення визначених обов'язків (як за системою в цілому, так і за окремими її ланками), загальної регламентації, тобто розмежування і закріплення завдань, функцій, прав і відповідальності, встановлення взаємозв'язків. Вони здійснюються за допомогою положень, посадових інструкцій та інших регламентів.

Другою групою організаційно-розпорядчих методів управління є методи розпорядчого впливу. Розпорядчі методи відображають поточне використання встановлених організаційних зв'язків, їх часткове коригування в разі зміни умов роботи. В основі розпорядчого впливу лежать повноваження та обов'язки.

Дисциплінарні (нормативні) методи доповнюють по суті регламентаційні та розпорядчі. Вони призначені для підтримки стабільності організаційних зв'язків за допомогою дисциплінарних вимог і систем відповідальності.

Всі три групи організаційно-розпорядчих методів застосовуються як окремо, так і спільно, доповнюючи одна одну. Вони є взаємозамінними, що й зумовлює можливість їх використання в організаціях різних типів.

Розпорядчі методи управління ще класифікують за джерелами впливу, виділяючи способи оганізаційного впливу першого, другого та наступних рівнів управління. Практична діяльність показує, що кожен рівень системи державного управління характеризується своїми особливостями організаційного впливу, виділяючи ті з них, що є найбільш ефективними для відповідного рівня. На вищих рівнях системи державного управління переважають регламентаційні та нормативні способи організаційного впливу. Ни нижчих рівнях на передній план виходять розпорядчі методи, покликані регулювати та підтримувати повсякденну управлінську діяльність. Така диференціація способів організаційного впливу за рівнями системи державного управління є закономірною, оскільки вона відображає обсяг повноважень, якими наділені керівники певного рангу, правове становище певного рівня управління, специфіку управління, його функціональний зміст на певному щаблі державного управління [14].

Обгрунтована диференціація розпорядчих методів державного управління за рівнями управлінської системи відіграє важливу роль у теорії державного управління та сприяє найбільш повному врахуванню організаційних відносин у соціальній системі. І навпаки, застосування цієї групи методів із порушенням положення щабля управління в ієрархії структури державного управління може призвести до порушення управлінських процесів. Прикладом такої ситуації може бути намагання сконцентрувати на вищих рівнях державного управління в роки функціонування командно-адміністративної системи розпорядницьку діяльність з поточного регулювання функціонування організацій, установ і підприємств.

Розпорядчі методи державного управління також класифікують за їх спрямованістю. Зокрема виділяють методи спрямовані на суб'єкт і об'єкт державного управління. При цьому специфіка тієї чи іншої управлінської ланки визначає специфіку організаційного впливу на кожну з них. Діяльність суб'єкта управління має свої особливості - тут основну роль відіграють регламентуючі акти, згідно з якими діють державні службовці, використовуючи права, повноваження та виконуючи певні обов'язки в загальній управлінській системі.

Діяльність працівників, які є об'єктом управлінського впливу, потребує застосування переважно розпорядчих актів у формі соціального, економічного та інших видів впливу.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що запропонований підхід класифікації організаційно-розпорядчих методів витікає із суті державного управління, особливостей і властивих йому взаємовідносин (табл. 1).

Особливе значення розпорядчі методи мають у період становлення ринкової економіки, проведення адміністративної реформи в Україні. На цьому етапі слід сформувати нові управлінські структури, регламентувати їх діяльність, визначити раціональне співвідношення між усіма групами методів відповідно до рекомендацій сучасної науки та практики державного управління.

Серед розпорядчих методів державного управління основну роль відіграють регламентаційні або організаційно-стабілізуючі методи Вони є класичними організаційними методами, спрямованими на встановлення, підтримку та поліпшення організаційних структур, розподіл і закріплення функцій (обов'язків), завдань, прав і відповідальності суб'єктів та об'єктів управління. Об'єктами організаційного впливу виступають як суб'єкт, так і об'єкт управління, а також частково зовнішнє середовище. Організаційний вплив на суб'єкт управління полягає у зміні його функцій, структури, організації управлінської праці, визначенні чи зміні прав, обов'язків та ін. Вплив на суб'єкт управління зумовлює відповідний вплив і на об'єкт управління, оскільки ці дві підсистеми перебувають у нерозривному зв'язку. Суб'єкт управління здійснює самостійний організаційний вплив на об'єкт шляхом встановлення режиму функціонування останнього.

Таблиця 1

Класифікація розпорядчих методів управління

До складу організаційно-стабілізуючих методів управління входять регламентування, нормування й інструктування.

Регламентування являє собою досить жорсткий тип організаційного впливу, що полягає у розробці та введенні в дію організаційних положень, обов'язкових для виконання протягом часу, визначеного цими положеннями. Методи, що відносяться до регламентаційних, характеризуються такими впливами: упорядкування, розподіл, програмування, алгоритмізація та ін. Регламентаційні методи складаються з чотирьох основних видів: загальноорганізаційного, функціонального, структурного, посадового.

Страницы: 1, 2, 3