Курсовая работа: Підстави припинення діяльності суб'єктів господарювання

Курсовая работа: Підстави припинення діяльності суб'єктів господарювання

ПРИПИНЕННЯ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1.    Загальнотеоретичні положення припинення суб’єктів господарювання

Розділ 2. Характеристика припинення суб’єктів господарювання

2.1 Припинення суб’єктів господарювання шляхом реорганізації

2.2 Припинення суб’єктів господарювання шляхом ліквідації

2.3 Відповідальність учасників процедури припинення суб’єктів господарювання

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Економічна система сучасної України перебуває в стані розвитку, що породжує необхідність постійно вдосконалювати правові норми, які регулюють господарську діяльність суб’єктів господарювання. В умовах економічних перетворень, що тривають в Україні, господарсько-правові інститути припинення діяльності суб’єктів господарювання набувають усе більшого значення. Це зумовлено рядом причин.

По-перше, ринкові відносини у вітчизняній економіці на сучасному етапі характеризуються активним перерозподілом капіталу і власності. Юридичними формами такого перерозподілу виступають реорганізація і ліквідація суб’єктів господарювання.

По-друге, реорганізація і ліквідація є основними способами здійснення політики роздержавлення і приватизації.

По-третє, за роки перетворень розроблено широку законодавчу базу, яка регулює створення, діяльність і припинення суб’єктів господарювання різних форм. Однак прогалини у законодавстві про реорганізацію або ліквідацію часто спричиняють тяжкі негативні наслідки для майнового обігу.

По-четверте, проблема захисту майнових інтересів кредиторів (у першу чергу громадян) набула вже не юридичного і навіть не економічного, а політичного характеру.

Необхідно визнати, що чинне законодавство про припинення суб’єктів господарювання не є досконалим. Норми не забезпечують повною мірою правового регулювання цього інституту права. Прийняті відповідно до ГК України законодавчі та підзаконні акти нерідко суперечать один одному і нормам самого ГК України, що викликає нестабільність у господарському обігу і судовій практиці. Недосконалість правового регулювання негативно позначається на практичній діяльності суб’єктів господарського права, породжує конфлікти і судові суперечки.

Серед наукових досліджень у галузі правового регулювання припинення суб’єктів господарювання практично відсутні комплексні наукові роботи. Сучасні публікації у наукових виданнях з питань правового регулювання припинення суб’єктів господарювання переважно поверхові або фрагментарні та у більшості своїй є коментарями чинного законодавства.

Таким чином, спроби об’єднати і проаналізувати норми права, виявити і теоретично осмислити недоліки законодавчого регулювання реорганізації та ліквідації підприємств, виробити і запропонувати шляхи реформування відповідного законодавства мають як теоретичне, так і практичне значення, що і визначило вибір теми дисертації.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка наукових положень і пропозицій з удосконалення припинення суб’єктів господарювання на основі комплексного аналізу вітчизняного господарського законодавства та зарубіжного досвіду, практики його застосування та відповідних теоретичних засад.

Для досягнення сформульованої мети було поставлено і вирішено такі завдання:

проаналізувати правову природу реорганізації та ліквідації як способів припинення суб’єктів господарювання;

систематизувати особливості реорганізації та ліквідації суб’єктів господарювання;

класифікувати способи припинення суб’єктів господарювання;

виявити підстави ліквідації суб’єктів господарювання;

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі припинення суб’єктів господарювання, судова практика припинення таких суб’єктів.

Предметом дослідження є правові питання припинення суб’єктів господарювання.

РОЗДІЛ 1 Загальнотеоретичні положення припинення суб’єктів господарювання

З проголошенням у 1991 році незалежності нашою державою було обрано шлях на розбудову ринкової економіки. У цей період у сфері господарювання відбувалися бурхливі події. З одного боку, суб’єкти господарювання державної форми власності поступово відходили у минуле, руйнувалися налагоджені ними у радянські часи господарські зв’язки. З іншого боку, відбувався перехід значної кількості державних підприємств у володіння колективних і приватних власників та на цій основі розвивалися підприємства з різними формами організації й управління. Але не всі новостворені суб’єкти з тих чи інших причин мали змогу або фактичне право виступати повноцінними партнерами у господарських відносинах. Одні з тих, що зіткнулися із суворими реаліями ринкової економіки, зумовленими недосконалістю чинного законодавства, податковим тягарем, нестабільністю господарських зв’язків, безвідповідальністю і несумлінністю контрагентів, не витримали конкуренції і самостійно припинили свою господарську діяльність, але передбачених законодавством заходів щодо ліквідації не провели і фактично залишили за собою статус суб’єкта господарювання. Інші, навпаки, максимально використовували прогалини в законодавстві або просто його порушували. Їх дії або бездіяльність почасти заслуговували на кримінальну відповідальність, сприяли тінізації економіки. Перед державою постала необхідність припинити існування таких суб’єктів у примусовому порядку, а для цього необхідно було створити власну законодавчу базу для регулювання цих процесів. Щоб вирішити окреслені проблеми, був мобілізований весь потенціал українського суспільствознавства, використано зарубіжний досвід у боротьбі з незаконною господарською діяльністю [39, с. 3-6]. припинення господарювання реорганізація ліквідація

Загальним питанням припинення суб’єктів господарювання (юридичних осіб) присвячено норми ГК України (ст. 59-61) та Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), зокрема ст. 104-112. А спеціальні положення, що регламентують виключення суб’єктів підприємницької діяльності з Єдиного державного реєстру, містяться в ст. 33-41 Закону України (далі ЗУ) “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” [40].

Прийняття зазначеного Закону та включення відповідних норм у ГК України та ЦК України спрямовано на врегулювання процедури припинення. Однак положення, що в них містяться, розрізнені, не завжди узгоджені, а в деяких випадках зовсім не регулюють відносини, які складаються в процесі припинення суб’єктів господарювання – юридичних осіб та громадян-підприємців. На практиці це створює труднощі для таких осіб та державних органів, що беруть участь у цьому процесі. Отже, є нагальна необхідність удосконалити нормативну базу.

Перш за все це стосується співвідношення понять “припинення діяльності суб’єкта господарювання” (ст. 59 ГК України), “припинення юридичної особи” (ст. 104 ЦК України, ст. 33 Закону), “припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця” (розділ VI Закону), що використовуються для визначення фактичного припинення існування суб’єкта господарювання – юридичної особи та позбавлення фізичної особи статусу підприємця. Одні вчені застосовують перше поняття (В.С. Щербина) [41, с. 100-105], інші – “припинення суб’єкта господарювання”, посилаючись на те, що поняття “припинення діяльності суб’єкта господарювання” взагалі законодавством не визначено (Л.М. Кальчук, О.А. Святогор) [42, с. 224-230]. Треті ж вживають вислів “припинення (діяльності) суб’єкта господарювання” (О.П. Подцерковний, Ю.В. Яковлєв) [43, с. 87-91]. Поєднанням двох термінів в одному робиться спроба об’єднати два поняття: припинення суб’єкта господарювання, що стосується юридичних осіб, та припинення підприємницької діяльності суб’єктів господарювання – фізичних осіб –підприємців.

Очевидно, ці поняття не є ідентичними. Вони мають різні правові наслідки: по-перше, припинення підприємницької діяльності позбавляє фізичну персону правового статусу підприємця, але не позбавляє права людини та громадянина. По-друге, припинення суб’єкта господарювання – юридичної особи кладе кінець її існуванню і, як наслідок, позбавляє права здійснювати будь-яку діяльність, у тому числі і господарську. Однак різне тлумачення зазначених термінів не є підставою для виключення ст. 59 ГК України, що пропонується деякими авторами (В.В. Посполітак, Р.Ю. Ханик-Посполітак). Тим більше не може розглядатися як аргумент твердження, що питання припинення юридичних осіб більш повно і системно прописано в ЦК України [44, с. 17], де припинення підприємницької діяльності фізичної особи не розглядається, а лише міститься відсильна норма до нормативно-правових актів, що регулюють підприємницьку діяльність (ст. 51 ЦК України). А таким законодавчим актом у першу чергу є ГК України, бо регулює підприємницьку діяльність як складову господарських відносин (ст. 1, 3 ГК України). І взагалі, незважаючи на підхід, обраний ЦК України, припинення юридичної особи слід розглядати як похідне явище від припинення діяльності суб’єкта господарювання, адже статус юридичної особи автоматично втрачається після припинення діяльності суб’єкта господарювання.

Звернемося до ст. 59 ГК України, в якій ідеться про “припинення діяльності” суб’єкта господарювання, точніше кажучи, про припинення не “діяльності”, а, власне, самого суб’єкта господарювання як такого. У практиці можливі випадки, коли з тих або інших причин на будь-який період суб’єкт господарювання вимушений згортати, припиняти свою діяльність, не здійснювати її (простоювати), але при цьому існування суб’єкта не припиняється. Він залишається в правовому полі як існуючий суб’єкт господарювання зі всіма правовими наслідками. У цій нормі, проте, мається на увазі або остаточне припинення будь-якої діяльності певного суб’єкта господарювання, або припинення його функціонування в конкретній організаційно-правовій формі із заміною на нову. У першому випадку відбуватиметься ліквідація суб’єкта господарювання, у другому – реорганізація. В обох випадках “припинення суб’єкта господарювання” суб’єкт, який припиняється, більше не існуватиме. У зв’язку з ліквідацією суб’єкта припиниться і його діяльність, у результаті ж реорганізації вона триватиме, але вже в новій правовій формі.

На відміну від фізичних осіб, суб’єкти господарювання можуть втратити свій статус юридичної особи, тобто припинити своє існування, по волі саме фізичних осіб. Так, згідно з ч. 7 ст. 59 ГК України правоздатність юридичної особи, тобто здатність мати майнові права і обов’язки (є однією з основних ознак статусу юридичної особи), припиняється з дня внесення в Єдиний державний реєстр запису про її припинення. Таким чином, різниця між припиненням існування фізичної особи і юридичної особи як суб’єктів правовідносин полягає в тому, що перші перестають бути такими через природні явища, а другі – через рішення, що приймаються першими. А ознаками неплатоспроможності для юридичних осіб є неможливість виконати свої майнові зобов’язання, строк яких настав, та задовольнити претензії кредиторів, у той час як критерієм неспроможності фізичної особи має бути перевищення боргів над вартістю майна боржника [45, с. 5].

Суб’єкти господарювання можуть бути припинені в результаті двох подій: реорганізації та ліквідації.

Під реорганізацією підприємства слід розуміти процес передання всього майна, прав і обов’язків іншим юридичним особам, іменованим правонаступниками. У разі ліквідації підприємства правонаступники відсутні, тобто права й обов’язки ліквідованої особи припиняють своє існування разом з ліквідованим підприємством.

Слід зазначити, що термін “реорганізація суб’єкта господарювання” в ГК України не міститься. Кодекс називає цей процес переданням усіх майнових прав і обов’язків суб’єкту господарювання, що знову виник (створеному). Реорганізацією цей процес називався в Цивільному кодексі Української РСР. Крім того, цей термін використовується в ст. 33 ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” [40].

Деякі вчені-юристи указують на те, що питання припинення суб’єктів господарювання більш повно прописано в нормах ЦК України. Крім того, спеціальною нормою до ст. 59-61 ГК України і ст. 104-112 ЦК України виступають норми Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців” [44, с. 17].

Рішення про припинення (ліквідацію або реорганізацію) суб’єкта господарювання може ухвалюватися як у добровільному порядку, так і в примусовому (за рішенням власника або уповноважених ним осіб, засновників суб’єкта господарювання або їх правонаступників, а у випадках, передбачених цим Законом, – за рішенням суду). Щодо суб’єктів господарювання різних організаційно-правових форм уповноваженими на прийняття рішень про їх припинення особами будуть, наприклад: для державних підприємств – міністерства, інші центральні органи виконавчої влади; для казенних підприємств – Кабінет Міністрів України; для суб’єктів колективної форми власності – загальні збори в господарських товариствах, кооперативах, колективних підприємствах; для приватного підприємства – фізична особа як власник майна і як засновник.

Головна відмінність двох способів припинення суб’єктів господарювання (шляхом їх ліквідації або реорганізації) полягає в юридичних наслідках факту припинення їх існування, в наявності або відсутності правонаступництва. Якщо в результаті ліквідації суб’єкта господарювання суб’єктивні права і обов’язки, які належали йому до цього, перестають існувати, припиняються на майбутнє, то у зв’язку з реорганізацією вони, так би мовити, успадковуються – настає повне (універсальне) правонаступництво. Суб’єктивні права і обов’язки суб’єктів, які припинили своє існування, стають правами і обов’язками нових або оновлених (як у випадку з “приєднанням”) утворень, які продовжують свою господарську діяльність, як правило, на зміненій за обсягом майновій базі.

Крім того, необхідно враховувати різні види суб’єктів господарювання, оскільки особливості їх реорганізації та ліквідації залежать в основному від двох чинників:

1.  Організаційно-правової форми суб’єкта господарювання.

2.  Підстав їх реорганізації та ліквідації.

Так, згідно зі ст. 51 ГК України підприємницька діяльність припиняється:

а) з власної ініціативи підприємця;

б) у разі закінчення строку дії ліцензії;

в) у разі припинення існування підприємця;

г) на підставі рішення суду у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Розглянемо це питання більш детально. Підприємець має право самостійно у будь-який час із додержанням встановленої законом процедури прийняти рішення про припинення підприємницької діяльності. Підстави для такого рішення законом не визначаються, вони можуть бути різними.

У разі коли для здійснення певних видів діяльності підприємець повинен мати ліцензію, його діяльність припиняється, якщо строк дії ліцензії закінчився, а ліцензіат не отримав нової ліцензії в порядку, встановленому законодавством.

Діяльність підприємця – фізичної особи припиняється також у разі смерті останньої. Це положення є новим для вітчизняного законодавства. Воно враховує особливості існування громадянина-підприємця як фізичної особи.

Діяльність підприємця може бути припинена у примусовому порядку на підставі рішення суду. Відповідно до положень ГК України на підставі рішення суду діяльність підприємця припиняється у випадках визнання його банкрутом або у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом. Зокрема, ст. 247 ГК України передбачає у разі здійснення суб’єктом діяльності, що суперечить закону або установчим документам, застосування адміністративно-господарської санкції у вигляді скасування державної реєстрації.

Діяльність господарського товариства може бути припинена на підставі рішення суду за поданням органів, що контролюють його діяльність, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства. Позивачем у такому разі виступає орган, який відповідно до чинного законодавства здійснює контроль за діяльністю товариства. Такими, що систематично порушують законодавство, вважаються господарські товариства, які раніше двічі допускали порушення законодавства і порушили його знову, незалежно від того, чи притягалися вони до відповідальності за попередні порушення. Як виняток, з урахуванням конкретних обставин, систематичним може бути визнане і повторне порушення законодавства. Грубим може вважатися одноразове порушення законодавства, яке свідчить про явне й умисне нехтування його вимогами з боку товариства.

Норми ГК України встановлюють загальні вимоги до порядку ліквідації суб’єктів підприємницької діяльності в Україні. Для проведення ліквідаційної процедури власник майна суб’єкта господарювання або його представник, інший орган, визначений законом, формує спеціальний орган – ліквідаційну комісію, встановлює порядок та строки проведення ліквідації. Строк для заяви претензій кредиторами не може бути меншим, ніж два місяці від дня оголошення про ліквідацію. У спеціальному додатку до газети “Урядовий кур’єр” та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб’єкта господарської діяльності ліквідаційна комісія публікує повідомлення про ліквідацію, її строки та порядок. Відомі кредитори інформуються персонально у письмовій формі. Крім того, ліквідаційна комісія оцінює наявне майно, стягує дебіторську заборгованість та виявляє вимоги кредиторів. Ліквідаційна комісія розраховується з кредиторами згідно з вимогами ст. 61 ГК України та складає ліквідаційний баланс, який подає власнику або органу, що призначив ліквідаційну комісію.

Порядок припинення діяльності підприємця, передбачений іншими законодавчими актами, повинен відповідати цим загальним вимогам.

Припинення діяльності господарського товариства як суб’єкта господарювання зі статусом юридичної особи відбувається шляхом ліквідації або реорганізації відповідно до вимог ст. 59 ГК України та інших законів, що визначають специфіку правового становища товариств з виключним предметом діяльності (банківська, біржова, спільне інвестування, страхування).

Процедура ліквідації господарського товариства передбачає прийняття відповідного рішення (про ліквідацію товариства та призначення ліквідаційної комісії) вищим органом товариства (добровільна ліквідація) або судом (примусова ліквідація).

Прийняття зазначених рішень тягне за собою важливі правові наслідки: повноваження щодо управління справами господарського товариства переходять до ліквідаційної комісії, яка повинна виконати певні дії (у триденний строк з моменту її утворення опублікувати інформацію про ліквідацію господарського товариства; вчинити дії, передбачені ст. 58-61 ГК України та іншими законами, що визначають специфіку правового становища господарських товариств з певним видом діяльності (банківської, спільного інвестування тощо).

Основне завдання ліквідаційної комісії – акумулювати кошти товариства, у тому числі шляхом продажу його майна, провести розрахунки з кредиторами (відповідно до ст. 61 ГК України) та учасниками товариства. За загальним правилом перевагу перед учасниками товариства щодо задоволення своїх вимог за рахунок майна товариства мають кредитори товариства, наймані працівники (щодо оплати їх праці), держава (щодо виконання зобов’язань перед бюджетом), банки, власники облігацій, випущених товариством, та інші кредитори. Лише після задоволення вимог зазначених осіб кошти, що залишилися після цього, розподіляються між учасниками товариства у шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію, з дотриманням порядку та вимог, передбачених ГК України, Законом “Про господарські товариства” та установчими документами товариства. Проте розподіл коштів між учасниками товариства повинен бути затриманий у разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості товариства. Лише вирішення судом цього спору або одержання кредиторами відповідних гарантій погашення заборгованості дає підстави ліквідаційній комісії здійснити розрахунки з учасниками товариства. При цьому майно, передане товариству його засновниками або учасниками у користування, повертається в натуральній формі без винагороди. З цього приводу слід зазначити, що тривалий час серед науковців та практиків тривала дискусія щодо визнання акціонерів боржника учасниками провадження у справах про банкрутство. Так, у справі № 9/207 про визнання банкрутом ВАТ “Знам’янський завод продтоварів” Ухвалою господарського суду Кіровоградської області від 16.08.2004 року було порушено справу про банкрутство, Ухвалою того ж суду від 08.11.2004 року затверджено реєстр вимог кредиторів, а Постановою від 23.11.2004 року це ВАТ визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру і призначено арбітражного керуючого ліквідатором банкрута. Проте Постановою Вищого господарського суду України від 19.10.2005 року вищеназвану Постанову господарського суду Кіровоградської області було скасовано. Мотивовано це тим, що місцевий господарський суд при винесенні постанови про визнання ВАТ банкрутом не залучив до участі у справі акціонерів товариства, чим порушив їх права та інтереси. Натомість Верховний суд України 17.01.2006 року скасував Постанову Вищого господарського суду України і залишив у силі постанову господарського суду Кіровоградської області [46]. І це є правильним, оскільки у ст. 1 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” серед учасників провадження у справі про банкрутство акціонери не названі. Тому вони не мають процесуальних прав, за виключенням тих випадків, коли належать до інших суб’єктів, названих у вказаній статті Закону. Можна навести й інші аргументи на підкріплення такого розуміння норм законодавства, як це робить О.М. Бірюков [47]. Проте і так зрозуміло, що акціонери боржника не є учасниками провадження у справі про банкрутство, а тому кошти, отримані при ліквідації акціонерного товариства, будуть розподілені між ними лише після погашення вимог кредиторів.

Для виробничого кооперативу реорганізація є способом припинення діяльності останнього як юридичної особи, а також виникнення нових організаційно-правових форм суб’єктів господарювання (ст. 109 ГК України). У частині 1 цієї статті регламентується лише добровільна реорганізація виробничого кооперативу за рішенням його загальних зборів і міститься загальна норма, відповідно до якої вид реорганізації, її підстави та порядок визначаються статутом виробничого кооперативу з урахуванням ст. 59 ГК України.

Як і всі інші підприємства, виробничий кооператив може припинити своє існування шляхом ліквідації. Ліквідація виробничого кооперативу відбувається на підставах і в порядку, передбачених ст. 59-61 ГК України з урахуванням деяких особливостей:

- ліквідація виробничого кооперативу здійснюється ліквідаційною комісією, призначеною загальними зборами членів кооперативу, а у разі його ліквідації за рішенням суду – ліквідаційною комісією, сформованою відповідно до цього рішення;

- розпорядження землею виробничого кооперативу, що ліквідується, здійснюється в порядку і на умовах, передбачених земельним законодавством. Майно кооперативу, яке залишилося після розрахунків з бюджетом та кредиторами, розподіляється між членами виробничого кооперативу пропорційно вартості їх паю.

У разі виходу підприємств-учасників об’єднання зі складу об’єднання мають бути збережені взаємні зобов’язання та договори, укладені з іншими суб’єктами господарювання.

Учасник об’єднання може вийти зі складу державного (комунального) господарського об’єднання лише за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об’єднання. Підприємства та інші суб’єкти господарювання, які входять до складу державного (комунального) господарського об’єднання, не мають права добровільно виходити зі складу об’єднання.

Частина 3 ст. 124 ГК України передбачає два способи припинення діяльності об’єднань підприємств: 1) шляхом реорганізації в інше об’єднання або 2) шляхом ліквідації. Не допускається реорганізація об’єднання підприємств в інший вид суб’єктів господарювання.

Страницы: 1, 2, 3